Згiдно з вiдомим висловом Бодуена де Куртене, державна мова - це дiалект, за яким стоїть армiя й полiцiя.

РЕКЛАМА

Останні новини

Написав Олексій 16-08-2015
2015-08-16-09-10-13Коли певною мовою перестають спілкуватися діти — це свідчить про серйозну загрозу її зникнення. Для маленького українця, що зростає в зросійщених містах,...
Написав Анатолій Пікуль 04-09-2013
-revolution-ukraine- Багато хто з нас розуміє, що щось у нашій країні йде не так. Але не знає, як цьому зарадити. Інші ж докладають певних зусиль і роблять справу....
Написав Ольга Пугач 06-11-2012
2012-11-13-14-03-20 Пам’яті Ростислава Івановича ДОЦЕНКА – письменника, перекладача, літературного критика, мовознавця, лауреата літературної премії ім. М. Рильського...
Написав КУЦЕНКО Григорій Петрович 26-10-2012
-75- 75 РОКІВ ТОМУ. 27 (13 за старим стилем) жовтня 1937 р. САНДАРМОХ (КАРЕЛІЯ).       Сов. Секретно. АВ-2. СССР...
Написав Тарас Ковальський 06-04-2012
-lr Ретроспектива почнеться 26 квітня 2012 року Показ фільмів режисера Івана Кавалерідзе відбудеться з участю Національного центру Олександра Довженка...
Написав Тарас Ковальський 06-04-2012
2012-04-06-17-06-00 Незважаючи на поширене переконання «Кіно – вигадка, яка не впливає безпосередньо на навколишнє життя», часом намагаюся посперечатися. Ось у лютому 2012...
Написав Тарас Ковальський 28-03-2012
-c------- Сайт www.inthefog-movie.com розповідає про другий ігровий фільм режисера Сергія Лозниці, автора документальних стрічок та фільму «Счастье мое»...
Написав Тарас Ковальський 15-03-2012
l-r---- 14 березня 2012 року (в середу) «Україна молода» опублікувала матеріал Валерія Бобровича «Похибка сценарію» та цитату історика Володимира В’ятровича:...
Написав Тарас Ковальський 27-02-2012
l-r- В лютому 2012 року в науковий обіг надійшла книга відомого мистецтвознавця Миколи Дмитренка (наклад видання – 300 примірників). В монографії...
Написав Ольга Пугач 26-02-2012
2012-02-26-20-02-44 Було це у перші роки відновлення української незалежності. У пошуках сонця та моря опинилися ми у західному Криму, точніше – у невеличкому містечку...
Написав Новинар 22-02-2012
q-140q- "Чардинін 140" – серія ретроспективних показів формату "німе кіно + жива музика", у рамках яких будуть показані найкращі зі збережених фільмів...
Написав Тарас Ковальський 08-02-2012
stus-i-vinnychyna У свідомості багатьох Василь Стус народжений  і вихований Донеччиною, її робітничим середовищем. Та лише тоді, коли шанувальники літератури глибше...
Написав Новинар 06-02-2012
-q-q Запрошуємо на прем’єрний показ документального фільму Віталія Загоруйка "Служба Безпеки ОУН. Зачинені...
Написав Ольга Пугач 04-02-2012
2012-02-04-18-36-25 Шановне товариство! Пропонуємо вам познайомитись з однією з багаточисельних проблем, які існують у нашому просвітянському просторі. Мова йде...
Написав Новинар 03-04-2011
2011-12-08-16-15-05   В Україні про вердикт Венеціанської комісії щодо коаліційного законопроекту про мови чули тільки зі слів двох членів Комісії від України -...
ПИЛИП КАПЕЛЬГОРОДСЬКИЙ: ПОГЛЯД ЧЕРЕЗ СТОЛІТТЯ Друк e-mail
Написав Оксана   
П'ятниця, 08 серпня 2008, 09:29
Леонід БОЙКО,
кандидат філологічних наук,
лауреат премії ім. Івана Багряного,
заслужений працівник культури України

Відомо, що товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка заснували українські патріоти-народовці О. Партицький та А. Вахнянин у Львові 8 грудня 1868 року для поширення національної свідомості українського народу. Та, на жаль, у Велику Україну “Просвіта” прийшла аж через 38 років — внаслідок революційних подій у Російській імперії грозового 1905-го.

Отже, суттєві зміни, що відбулися в Україні, кардинально змінили й життя молодого письменника, закинувши його далеко від батьківщини: спочатку на Кубань, а далі — на Північний Кавказ аж до Каспію. Та хоч би куди кидала доля Пилипа Капельгородського — в Дагестан, у Чечню, в Караногай, у Ставропілля, хоч би як сутужно складалися обставини в особистому та громадському житті, він ніколи ні на мить не забував рідної України; навпаки — прагнув брати якнайактивнішу участь у просвітянсько-культурницькому житті свого народу. Пилип Капельгородський друкує в кубанській та українській пресі десятки нарисів, гостро публіцистичних статей, звернень, листів, поезій, спрямованих на захист своїх земляків в Україні й на Кубані, із середовища яких вийшов і сам.
Але повернімося ближче до суті тогочасних проблем і причетності до них Пилипа Капельгородського. А суть їхня така: 1906 року Борис Грінченко стає редактором журналу “Нова громада” й одним із найактивніших організаторів, а згодом головою товариства “Просвіта”.
Засновуючи в Києві товариство “Просвіта”, Борис Грінченко у промові на перших зборах зокрема сказав: “Ми починаємо свою діяльність у той час, коли на арену історії виступають робочі маси як діячі, а не пасивні творці нового життя”. До слова, такої самої думки дотримувалась і Леся Українка — член правління “Просвіти”.
Перебуваючи в Катеринодарі, П. Капельгородський ознайомився з десятьма заповідями “Просвіти”, у яких було чітко й виразно сформульовано девіз просвітянина, який сприймаємо, як молитву. Наводимо їх без змін:
1. Я є “Просвіта”, яка вивела Тебе і виводить інших з нетрів темряви, неволі духу. Допоможи добрій справі!
2. “Просвіта” не залишала ніколи без відповіді заклик душі, яка виходу з темряви шукає.
3. Пам’ятай, що день 8 грудня є днем народження “Просвіти”. День цей згадай дарунком для неї!
4. Освіта й знання дозволяють Тобі краще жити. Пам’ятай, що є ще мільйони українців, які також того бажають і чекають на Твою допомогу. Вступай у члени “Просвіти”.
5. Не вбивай дух народу своєю байдужістю! Приклади руку до розбудження його, зроби це як член “Просвіти”.
6. Не будь паразитом на тілі народу, який Тебе виховав. Якщо вже маєш освіту, дай її іншим. Будь членом “Просвіти”!
7. Бери від інших народів і культур усе добре та гарне і давай своєму народові. Роби просвітне діло!
8. “Просвіта” — це найкращий вартовий українського духу, і Ти як член стань до її лав!
9. “Просвіта” — це велика армія. Хто не в її лавах, той дезертир!
10. Нехай не буде жодного українця, який не був би членом “Просвіти”.
Надруковано в Календарі “Просвіти” на 1927 рік.
Ознайомившись із цим зверненням і взявши його заклики близько до серця, Пилип Капельгородський, не вагаючись, звернувся до видавничої Комісії товариства “Просвіта” з готовністю взяти активну участь у її діяльності, аби “хоч трішечки допомогти ділу “Просвіти”.
Прагнучи максимально зберегти не лише зміст, а й пафос звернення письменника до “Просвіти”, наводжу його листи й цитати з оригіналів, які дивом збереглися в залишках архіву. Подаємо лист перший із Кубані:
“Кіевъ
Бульвар Кудрявський, кварт. 6
Товариство “Просвіта”
Видавничій комісії Тов-ва “Просвіта”
Бажаючи стати до послуги шанованому Товариству, я прошу дати відповідь, чи не пише вже хто на тему: “Початок християнства”? Коли ні, я охоче візьму її, бо маю вже багато матеріалу. Але ж у моїй історичній розвідці проводиться одна думка — шкода від сполучення релігії з урядом.
Проте маю завважити, що працю мою можу вислати хіба через три неділі, бо інша справа перешкоджає тепер взятись до неї. Крім того, можна буде вислати розвідку “Українці на Кубані”. Се тема дуже цікава, коли б її виконати як стій, бо на Україні навіть не знають, що на Кубані живе 800 тисяч земляків безо всяких прав, літ по 30, як зайшлі наймані робітники.
З ушануванням,
П. Капельгородський”.
(На тексті листа у верхньому кутку запис олівцем: “Одписано”, а через увесь лист по діагоналі “Згода”).
Перейнявшись десятьма заповідями Товариства “Просвіта”, Пилип Капельгородський запевняє Бориса Грінченка, що він хоче зробити щось добре для свого народу або, кажучи словами дружини Б. Грінченка — поетеси Загірньої, прагне внести й “свою лепту останню” покласти на те, щоб країні своїй пособити в її безталанні”. Щиро бажаючи перейти від обіцянок до діла, 26 жовтня 1906 року П. Капельгородський звертається до самого Б. Грінченка із таким зворушливим листом:
“Вельмишановний Борисе Дмитровичу!
Прошу пробачити мені бажання відповісти не видавницькому комітету “Просвіта”, а Вам на Вашого листа. Ви працювали коло народньої освіти багато років, коли ще за просвітні товариства нічого було й мріяти. Ви працювали за гірких обставин, а надії на краще не зрікалися, бо й у нас, читачів Ваших, будили віру й бажання праці. Чому ж тепер, за відносно кращих обставин, Ви нібито не вірите в безкорисливих (хоч ще й недотепних) робітників, і на мій перший лист, що в ньому я згоджувався хоч трішечки допомогти ділу просвіти, Ви докладно доводите, що не можете ручатись за грошовий гонорар. Повірте мені, я зовсім не думав за гроші і навіть з “Нової громади” та “Ради” одержувати якісь 20—30 карбованців за півроку мені соромно, але ж на лихо, сім’я та умови моєї праці на Кубані примушують мене брати сі гроші, аби не такий уже черствий кусень хліба їсти.
Розуміється, я охоче писатиму і в “Нову громаду”, і для “Просвіти”, але прошу завважити, що партійна праця та сільські кооперативні товариства збавляють чимало вільного часу і “Українці на Кубані” буде готова тижнів через три. Матеріалу майже зовсім немає, коли б не архів, що у мене під рукою, книжок про Кубанщину годі й шукати, бо відомі розвідки торкаються самих козаків, не звертають уваги на іногородніх. Отож насамперед слід виснувати всю книжку на відомостях наукових, та ще й план додати.
Відповідь Дідові Михайлу не читав, бо певно деякі числа “Ради” поштова контора конфіскує: я не одержую їх. Але тепер у нас своя контора (Коноково, станція), і може, буду одержувати все. Відповідь Дідові Михайлу писав і я, та, певно, не пішла до друку.
Відколи існують “свободи”, Успенська 2-клясова школа висуває такі “небезпечні” примірники як от “Вінок”, “Євангеліє від Матфея”. Інспектора ще не було і вкраїнське слово заборон не має. Отже, тепер не можемо задовольнитись ні палліативом — вживанням українських книжок разом з російськими, ні самими книжками: “Вінок” — річ гарна, але рівняючи його до багатих змістом примірників Вахтерова (Мир в рассказах), Тулупова (Новая Школа, І і ІІ ч.), мимоволі думаю: чому Київська “Просвіта” не видасть читанки, яка відповідає новим умовам? Адже в “Просвіті” згуртувалися видатні національні працівники, знавці школи… Край треба читанки.
З щирим ушануванням,
Пилип Капельгородський
Коноково
Владикавказ. ж/д
1906 р. 26/Х”.
Того самого дня до листа, адресованого Б. Д. Грінченку, додає ще й листівочку до “Просвіти”, так само перейняту почуттям безкорисливості:
“Писатиму “Українці на Кубані” цими днями. За гонорар не думаю, бо кожен українець повинен працювати для “Просвіти”, а не для грошей. Дуже жалкую, що грішми допомогти не можу.
Коли моя праця буде корисною, прошу записати мене до членів Київської “Просвіти”, що з усіх “Просвіт” російської України перша взялася до діла. Час добрий!
Зі справжньою повагою до працівників,
П. Капельгородський
26.Х 1906”.
Місяць потому П. Капельгородський по-юнацькому скрушно й вибачливо повідомляє товариство “Просвіта” про те, що з виконанням обіцянки не так сталось, як гадалось, і стисло називає причини, які цьому завадили:
“Товариству “Просвіта” — Київ.
На жаль, я не міг закінчити свою книжку так швидко, як обіцяв: з початку листопада до 10 числа був дуже хворий, ледве вичуняв. Тепер праця закінчена, але цими днями вийшов з друку “Календарь-Справочник” Кубанської області на 1907 р. Виходить він через п’ять років, складається статистичним Комітетом і дуже важливо виправити деякі дрібниці моєї праці відповідно до нових відомостей. Я зараз написав у Катеринодарську книгарню і вже маю “Повестку” на посилку. До кінця місяця обов’язково перепишу і віддам на пошту.
До книжечки можна додати карту, котру вишлю разом із зошитом.
Прошу пробачення.
Зі справжньою повагою,
Пилип Капельгородський,
листопад, 22, 1906”.
Та роботу над рукописом вдалося завершити, й Пилип Капельгородський поспішає надіслати його до Києва, хоч і відчуває деяку недосконалість.
“Видавничій комісії Товариства “Просвіта”.
Посилаючи свою працю “Українці на Кубані”, звертаюсь до Товариства з уклінним проханням — прийняти мене членом-співробітником. Бажаю, щоб моя невеличка праця була ухвалена до друку, аби хоч крихітку того великого діла виконати, що до нього закликає “Просвіта”.
На жаль, лиха хвороба перепинила мою роботу і не дала виконати її як слід…
Іногородні — нечуваний клас, якого ще не торкалося письменство. Писати про них можна, користуючись лише з дописів місцевих газет та власного досвіду, ствердженого статистичними відомостями.
Зі справжньою повагою,
Пилип Капельгородський,
Ст. Коноково, Владикавказ ж. д.
1906 р. 2-го студня”.
Нарешті книжка “Українці на Кубані” побачила світ. Видавництво “Просвіта” надіслало примірник авторові. І хоч вона й не викликала очікуваного задоволення, все ж заохотила його до подальшого співробітництва з “Просвітою”. Зрештою, судіть самі, читачу:
“Вельмишановний Борисе Дмитровичу!
Книжечку я одержав — дякую!
Але ж її узнати не можна: досвідня рука редактора поралася коло неї і навела якусь “палітуру”.
Я увесь час був захоплений учительськими справами: з’їздами, лекціями, зборами Товариства тощо. Але ж не забував і свого слова — писав Св. Історію, навіть охоче працював над нею. Та… на жаль, ніяк не можу нахилити себе до писання Іст. “Старого Завіту”. “Новий” залюбки напишу і навіть швидко закінчу. Коли “Просвіта” візьме самий “Новий Завіт”, я вишлю його. Будьте ласкаві, сповістіть про це.
З повагою,
П. Капельгородський.
20/Х. 1907 р.”
Півтора тижня потому П. Капельгородський звертається до Б. Д. Грінченка з листом-пропозицією:
“Вельмишановний Борисе Дмитровичу!
Жду відповіді на моє запитання, чи візьме “Просвіта” історію самого “Нового Завіту”. До цього додаю, що до нас у школу приїхав учитель — українець з богословського освітою і літературною іскоркою Микола Стришинський. Він обіцяє написати історію “Старого Завіту” і певно напише її добре. Коли треба неодмінно і “Старий Завіт”, я наляжу на нього. “Новий Завіт” уже готовий відповідно до програми М. Н. Освіти. Можу переписати й вислати. До речі, я не знаю нової адреси “Просвіти”.
З повагою,
П. Капельгородський.
1907.Х. 31.
Коноково, Владик. ж. д.”
Відтоді, як юний П. Капельгородський почав писати вірші, в саморобному зшитку, який зберігся архіві, він наважується звернутися до Івана Франка:
“До Івана Франка
1904 р.
Бер. 4д.
“Високоповажний добродію!
Я звертаюсь до Вас зі своїми віршами в тій надії, що, може, і моя краплина не пропаде, а згодиться. Ви самі поет і певно знаєте, як трудно перший раз віддавати вірші до друку: того я і не боюсь віддати їх до Ваших рук. Правда, вірші — “Моїй дружині”, “В негоду”, “З Лермонтова”, “Весіння мелодія” і “Старій людині” друкуються М. П. Старицьким, але ще тільки друкуються. Коли Ваша ласка, дайте звісточку, чи приймете мої вірші: тоді можна буде прислати ще чимало дрібниць.
Зі справжньою повагою,
П. Капельгородський.”
У молодого поета П. Капельгородського назбиралося кілька десятків віршів, які друкували у періодиці 1904—1907 років. З них вималювалася перша поетична збірка, тож він звертається з листом до Б. Грінченка по пораду:
“До Вас я маю діло, як до давнього досвідченого видавця. Уклінно прохаю Вас дати мені пораду, коли знайдете вільну хвилину.
Один добродій (“буржуй” за термінологією “товаришів”) надумав видати мої вірші, друковані й недруковані. Хоч у його й “дурні гроші”, як то кажуть, але негарно було б, коли б вони витрачені були дарма.
Отож я прошу Вас, коли Ваша ласка, дати деякі вказівки:
1. Як приступить до видання, щоб поминути цензуру?
2. Що коштуватиме видання 2-х або 3-х тисяч примірників, по 70—80 сторінок (формат Вашого “На розпутті”, здається “in oсtavo”), приблизно 16 000 рядків.
3. Чи варто взагалі видавати цю книжку? Себто, чи не досить уже “кустарних” віршів на літературнім базарі?
Дуже був би вдячний за це. А разом напишіть також (коли хоч приблизно) вийдуть “Українці на Кубані” (якщо вони справді вийдуть). Маю надію, що тоді Київська “Просвіта” не відмовиться прийняти мене в члени хоч авансом, бо коли й не заробив того, то певно зароблю хоч дрібницями.
Вклоняюся вельмишановній пані Загірній.
Щиро прихильний П. Капельгородський”.
На той час Борис Грінченко вже добре знав (щоправда, заочно) Пилипа Капельгородського як автора численних віршів, гострих публіцистичних статей, нарисів, оповідань в українських газетах, журналах та колективних збірниках початку ХХ сторіччя; знав, що “героями” його публіцистичних та сатиричних творів були, за висловом самого письменника, “…бюрократи, плутократи, фабриканти, комерсанти, генерали, адмірали, ті, що драли, ті, що крали, попи, ченці та владики, та поміщики великі, та маленькі живоглоти, та продажні всі істоти — що нагору з кожі пнулись тим по спинах, що зігнулись…” І не загально, а поіменно, з титулами.
Влітку 1907 року автор рукопису приїжджає з Кубані до Києва, прагнучи віч-на-віч зустрітися з Борисом Грінченком, познайомитися з ним, власноруч внести правки й передати до надісланої в листопаді 1906 року книжечки “Українці на Кубані” обіцяну карту.
На жаль, у цей час події на Кубані й зокрема в селі Успенському розвивалися так стрімко й тривожно, а часом і трагічно, що ледве письменник устиг познайомитися з Борисом Дмитровичем, дещо додати до рукопису, а вже змушений був поспіхом залишити Київ і повернутися назад в село Успенське, до школи й родини — дружини з двома дітьми, яким загрожувала небезпека: поетові й публіцистові могли помститися за гострі критичні статті, памфлети, відкриті листи у кубанській пресі, в яких дошкульно критикував місцевих можновладців. А повернувшись на Кубань, в Успенку, й відчуваючи певний дискомфорт ситуації, в якій мимоволі опинився, П. Капельгородський поспішає пояснити це Борисові Грінченку:
“Вельмишановний Борисе Дмитровичу!
Несподіваний від’їзд з Києва не дав мені змоги додати до “Українців” карту. Коли не пізно, посилаю її з Кубані.
Становище не дуже приємне. Селяни хвилюються. Щодня активні вибрики. Поміщики уступаються, але тим не задовольняються безробітні. Навіть в козачу станицю Безскарбну виїжджав каральний загін. Ждемо репресій, а там, де вони починаються, кара падає на винного і невинного.
Зі справжньою повагою,
П. Капельгородський.
1907 р. 3/VІІ.
Коли є якась робота (для “Просвіти”), можу взяти на себе — аби лише по руці було, а то на селі нелегко добувати матеріали”.
Першим помітив вихід у світ книжечки П. Капельгородського і публічно зреагував на неї колишній колега Симон Петлюра, з яким вони разом навчалися в Полтавській духовній семінарії їх виключили за вчинений ними бунт.
С. Петлюра писав у відгуку на книжечку П. Капельгородського, надрукованому в газеті “Слово”, яку він видавав (1907 р., № 23, с. 16):
“Київська “Просвіта” добре зробила, що почала видавати популярні книжки про життя українців по різних місцях нашого краю. Такі книжки дуже потрібні для освідомлювання нашого народу, для знайомства його з тими місцями, де він живе, де йому доводиться горювати. Коли б слідом за книжкою П. Капельгородського Київська “Просвіта” видала книжечку такого ж самого змісту ще й про українців Правобережної та Лівобережної України, про українців, що живуть в Слобожанщині та Херсонщині, то такі видання треба було б тільки привітати.
Та тільки, коли вже Київська “Просвіта” захотіла прислужитись освідомлюванню нашого народу книжечками, подібними до книжечки д. Капельгородського, ми б побажали, щоб ці видання були більш систематичними, аніж книжка “Українці на Кубані.” Д. Капельгородський добре знає тему ту, на яку він пише, але писанням його бракує власне отієї систематичности, суспільности, без яких кожна книжка, особливо призначена для народу, багато втрачає. Малюнка повного життя “Українців на Кубані” в книжці Капельгородського ми не знайдемо. Од популярної книжки не можна, звичайно, й вимагати цього. Але головне, найбільш важливе, повинно там бути”.
Симон Петлюра вельми шкодував, що в історичній частині, де автор оповідає про сьогочасне життя українців на Кубані, ми зустрічаємо великі прогалини”. Рецензент зауважив письменникові за те, що він нібито “не звернув уваги на боротьбу козацтва Чорноморського за козачі права, які їм дала Катерина II, і які потім було одібрано назад, а козаків повернено у звичайних москалів. Мало місця присвятив автор у своїй книжці й історії переселення на Кубань так званих іногородніх, тоді як “іногородні” відіграли велику роль в історії Кубані, в її культурному та економічному житті. Хотілося б побачити в книжці більше відомостей про умови життя робітників на Кубані, про форми робітничої праці та ремісничої продукції і т. ін.
Коли б таких відомостей у книжці було більше — вона тільки виграла б і стала б більш корисною при знайомстві наших робітників з країною, куди вони ходить на заробітки”.
Та, попри всі зауваження, С. Петлюра дійшов висновку, що, “не дивлячись на це, книжка д. Капельгородського може й тепер стати в пригоді читачам “з народу”. Написана вона живо, зрозумілою живою мовою, а до того ще й на таку тему, яка має великий інтерес, особливо в наші часи, коли прокидається національна свідомість нашого народу, а разом з нею зростає й інтерес до тієї країни, в якій доводиться йому горювати та боротись за краще життя”.
Гостро публіцистичні статті й памфлети П. Капельгородського в пресі помітила Леся Українка, висловивши жаль, що останнім часом ім’я молодого обдарованого публіциста чомусь зникло зі сторінок близького їй журналу “Рідний край”. Уболіваючи за долю української періодики, Леся Українка в листі до матері — Олени Пчілки як одного зі співвидавців часопису звернулася з порадою-пропозицією: “Щодо постійних співробітників, то чи не попробувала ти списатися з Капельгородським (адреса є на “Просвіті”) — з нього виробляється нічого собі публіцист, і, може б, він навіть міг в Київ переїхати, якби мав там постійну роботу, щось він наче натякав про се в листах до земляків”.
Достеменно не відомо, чи зважила Олена Пчілка на пропозицію Лесі Українки, але відтоді П. Капельгородський став бажаним автором журналу “Рідний край” , хоч через обставини залишився на Полтавщині.
У серпні 1906 року газета “Громадська думка” № 182 надрукувала статтю П. Капельгородського “З приводу питання про національно-шкільну справу”, яка викликала гостру полеміку й резонанс у пресі. 28 вересня того самого року в газеті “Рада” № 12 з’явилася стаття, підписана псевдонімом “Дід Михайло”, “Чому і чого?” Хто ховався за цим псевдонімом, тяжко сказати, бо його не згадано навіть у “Словнику українських псевдонімів та криптонімів (XVI—XX ст.)”, вид-во “Наукова думка”, 1969). “Дід Михайло” суб’єктивно, упереджено, тому й непереконливо покритикував П. Капельгородського, безпідставно звинувативши його в песимізмі та інших вигаданих гріхах.
П. Капельгородський негайно зреагував на ті закиди й дав гідну відповідь загадковому “Дідові Михайлу” та його безпідставним закидам у газеті “Рада” № 37 за 27 жовтня 1906 року. Письменник зробив це гідно й переконливо, як і завжди, коли брався за перо.
Можливо, до такої відповіді П. Капельгородського підштовхнула стаття Бориса Грінченка “Не хвались, а до діла берись”, який одразу виступив на захист П. Капельгородського, назвавши його статтю “гарною і розумною”, а критику “Діда Михайла”, якому “дуже не сподобалась стаття П. Капельгородського” за те, що вона нібито “навіває безнадійність”, заперечив. Навпаки, на переконання Бориса Дмитровича, П. Капельгородський “не до безнадійності нахиляє, і до надії та енергійної праці задля кращої будущини”, він “каже вчителеві: не гай часу, берись та роби зараз, а Дід Михайло дозволяє вчителеві киснути аж доти, доки хтось зніме з нього обов’язок “катування народної душі”.
Та хто ж буде сей “хтось”? — полемічно запитує Б. Грінченко і відповідає, що цим “кимось” насамперед має бути сам учитель, бо “хто хоче мати право, мусить уміти його добути. Хай сам учитель скине з себе ганебний обов’язок “катування народної душі”, а коли сам не зможе, то нехай подбає про це, щоб інші сили, побачивши те дбання, прийшли йому на допомогу”.
Тут доречно зробити невеличкий, але вельми суттєвий відступ. У газеті “Слово” було опубліковано віршований фейлетон Степана Васильченка “Дума-цяця” (пісня “истинно-русских “патриотов”), підверстаний до статті С. Петлюри “Нова Дума і національне питання”.
“…Чи можуть пригнічені нації Росії сподіватися на те, що вона поліпшить їхню долю, дасть їм національну волю і забезпечить державними законами їхній розвиток? Ні, не можуть.
Діяльність нової Думи буде спрямована зовсім не на те, чого сподіваються пригнічені нації та класи Російської держави. “Голосом вопіющого” буде скарга, наприклад, українського депутата про ті неможливі обставини, в яких доведеться жити українській нації”.
“…Виборчий закон обкраяв виборчі права у пригнічених націй і, приміром українці не матимуть у Думі такого представництва, як вони мали в другій Думі. Ті, панські депутати, яких послала Україна, не будуть так прихильно ставитись до національного питання, як ставилась Українська Трудова Громада другої Думи. Деякі з них хоч, може, й озвуться в Думі, як українці, та це будуть панські голоси, голоси буржуазії, яка не відчуває на собі так гостро національного гніту, який відчувають широкі народні маси українського народу. На діяльності третьої Думи пригнічені нації побачать і пересвідчаться, що національного питання буржуазія не здатна розв’язати, що цей обов’язок можуть дійснити тільки ті, хто сам зазнав на собі горя та утиску, себто соціальнопокривджені класи громадянства”.
Київський “временный комитет по делам печати” негайно розпочав слідство проти С. Петлюри за його “націоналістичну, а отже, крамольну” статтю в “Слові” № 22, а також ухвалив конфіскувати й № 23 газети “Слово” з рецензією С. Петлюри на книжку П. Капельгородського “Українці на Кубані”. Щоправда, за два тижні потому прокурор Київської Судової Палати зупинив слідство.
На наше глибоке переконання Д. Дорошенко безпідставно й упереджено докоряв П. Капельгородському за те, нібито в його книжечці “багато слів галицьких або суто літературних”, які, мовляв, “простому людові у нас зовсім незрозумілих”, як-от: “аби”, “відтоді”, “безоглядний”, “остільки”, “кусень”, “страйкують”, “утіхи релігійного життя” або “з іншого повіту”, “чим дужче”, “круглий рік”, “родинний” тощо, відтак Дорошенко критикує рукопис за те, що нібито “впорядкований цей матеріал так, що для популярної брошури се не підходить. Треба якось переробити, інакше впорядкувати, виложити в деяких місцях простіше й зрозуміліше, а мову неодмінно треба виправити. Тоді справді брошура буде гарним популярним твором і збагатить собою нашу небагату популярно-наукову літературу.
Щодо популярності викладу, то тут лишається багато чого побажати. Перш за все склад мови досить важкий, непопулярний; це скоріше журнальна стаття, ніж популярна брошура”. Але всупереч самому собі і наведеним закидам, підсумовуючи свої враження від книжечки “Українці на Кубані” Д. Дорошенко неоднозначно стверджував, що “взагалі праця д. Капельгородського сама по собі дуже цінна, бо подає цікавий і оброблений матеріал”.
Про перебування П. Капельгородського на Кубані читач може докладно ознайомитись у моїй книзі “Пилип Капельгородський. Нарис життя і творчості”.

Всукраїнський культурологічний тижневик "Слово Просвіти" №32 (461) 

 

Просвітянські видання

Василь Чепурний

Акурайку

Категорія: Просвітянські видання

Максим Рильський, Максим Рильський

Життя духовного основа

Категорія: Просвітянські видання

Ніна Солтановська, Ніна Солтановська

"Хто ми?"

Категорія: Просвітянські видання

Ніна Вітушко, Ніна Вітушко

"Просвіта" - наша доля

Категорія: Просвітянські видання


Книги ВЦ "Просвіта"

  • Замінований рай

    Володимир Базилевський. Замінований рай Мова: Українська Рік видання: 2018 Кіл-ть сторінок:...

  • Український формат

    Павло Мовчан. Український формат: збірник статей, есеїв, виступів Мова: Українська...

  • Копана гора

    Василь Клічак. Копана гора: лірика Мова: Українська Рік видання: 2017Кіл-ть сторінок: 200...

Цей день в українській історії

15 грудня 1814
Пішов з життя Югасевич Іван (Склярський, *1741) — педагог, народний поет, збирач фольклору.

15 грудня 1958
Народилася Павличко Соломія Дмитрівна — письменниця, публіцистка, автор праць з історії фемінізму (†1999).

15 грудня 1890
Народився ЦК Компартії України затвердив перелік 82 районів України, куди припинялося надходження промислових і п

15 грудня 1932
ЦК Компартії України затвердив перелік 82 районів України, куди припинялося надходження промислових і продовольчих товарів за зрив планів хлібозаготівлі.

Переглянути всі події.

Авторські блоги

Друзі сайту

Всеукраїнська тижнева газета Сіверщина Молода Просвіта
МВарта Просвіта
НСПУ Портал Українців Одещини

Читайте також:

relatedArticles

©2007 - 2018 Вільний просвітянський портал "Просвітянин". Всі права захищено.
Дизайн розроблено Avis. Кооринатор сайту - Ольга Пугач. Адміністратор - Анатолій Пікуль
Hosted by OpenPortal
Вся інформація, що розміщена на сайті, взята з відкритих джерел.
[Vox.com.ua] 
Портал українця Український рейтинг 
TOP.TOPUA.NET Yandex CY