21 листопада 2008 року у Будинку письменників України Всеукраїнське товариство „Просвіта” ім. Тараса Шевченка провело разом із Буковинським земляцтвом творчий вечір в колі земляків і друзів заслуженого працівника освіти, лауреата освітянських премій ім. Івана Бажанського та Омеляна Поповича, письменника, кандидата філологічних наук Віктора Трохимовича КОСЯЧЕНКА, де відбулася презентація його нової книги „На поклик віщих заповітів”.

Автор цієї книги — один із тих, хто не тільки одержимий образом України-Держави, він ні на мить не хоче сприйняти те зло... У своїх літературознавчих, літературно-критичних, публіцистичних та інших текстах він веде нас у світ, де життєві цінності ніколи не падають у вартості. Він прагне пропустити крізь серце кожного те, що багатьма ще не осмислено; те, що нами втрачено; те, що поганьбоване, те, що мусить нами бути повернуте, аби ми були гідними роду свого. Вимір того болю означений глибоким усвідомленням: пора кріпити нам дух української Суверенності просвітництвом, аби кожне серце жило у поклику віщих заповітів Шевченка і Франка.
Письменник Віктор Косяченко один із тих, хто не тільки одержимий образом України-Держави, він ні на мить не хоче сприйняти це зло. Душа його надто вразлива від баченого. Але найбільша сила його письма в тому, що він веде нас у світ, де життєві цінності ніколи не падають у вартості. Він прагне пропустити крізь серце кожного із нас те, що багатьма ще не осмислено; те, що нами втрачено; те, що поганьбоване, те, що мусить нами бути повернуте, аби ми були гідними роду свого.
Свою творчу ниву Віктор Косяченко оре ретельно, так само вкладаючи в неї і слово-зерно, бо надія ні на мить не покидає його. Автор подвижницьки ретельно розсуває наземну хмарність, бо хоче (дуже хоче!), щоб наша душа зігрілась найдорожчим — любов’ю до України. Аби вона пробудилася. Час уже настав. Останній час!
У книзі немає поспішних суджень. І чим наполегливіше веде нас автор у висоту національного почуття, тим він відкритіший, тим він довірливіший, слово його міцніє у гарті життя. Інколи аж надто боляче пише, бо не хоче, щоб знову наступали на ті ж самі граблі, звичайно, через своє задавнене малоросійство, через хохляцьку натуру, яка, раз спіткнувшись, розчаровується надовго. На сторінках книги ці думки час від часу яскраво спалахують. Письменник робить це зумисне, щоб сконцентрувати нашу увагу на сутності чи заперечені істини, чи її утвердженні... Навіть на тому, скільки ще масок у зубоскальстві оточує нас. Тут і гірка наша минувшина, і тривога за день сьогоднішній... Свідомо означено, до чого може призвести усмакування великоімперської отрути у нинішньому поступі. Автор діагностує причини наростаючого знедуховлення. І в цих письменницьких роздумах він чи не найпрозоріший.
„Трудності, окреслені Франком сто років тому, і для нашого часу залишаються все тими ж, — зазначає Віктор Косяченко, — тільки за роки панування компартійної диктатури стали ще більш ускладненими”. Автор переломлює перед нами духовну хлібину, і просить заглянути на „зріз” нашого болю, врешті, що ми їмо, і чи зможемо після такого харчу почуватися свідомою, здоровою нацією. А й справді, чи зможемо?.. Чи зможемо, коли в середині країни, ну, просто сатаніють шовіністи та новоявлені валуєви, які й нині галасують про те, що „нет такой украинской нации, как и нет украинского языка. Зто язык черни. Его придумали Шевченко и другие авантюристи”.
Думаю, книга ця ще довго буде нам (і тим, які прийдуть після нас!) дорогою за те, що так сердечно крізь поезію Тараса Шевченка будить у нас мотив „святої правди” і „своєї землі”. Письменник кличе, ніби на прощу, кожного зігрітися словом Великого Кобзаря, яке і в третьому тисячолітті „світиться найяснішим і найчистішим вогнем”.