Помилка
МАТІР УСЬОГО УКРАЇНСЬКОГО ЗОРГАНІЗОВАНОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ЖИТТЯ Друк
Анатолій Пікуль
Понеділок, 04 лютого 2008, 13:15

До 140-річчя заснування культурно-освітнього товариства “Просвіта”

Людмила БОЖУК,
автор щорічника “Українознавство”

Вогонь лиш там, де світим його ми.
М. Тимчак

“Вогонь лиш там, де світим його ми”, — писав у своїй “Співаниці” дубенський поет Микола Тимчак. Вогонь “Просвіти”, який 140 років тому запалили її фундатори — Анатоль Вахнянин, Олександр Борковський, Іван Комарницький, Михайло Коссак, Максим Михаляк, Омелян Огоновський, Омелян Партицький, Юліан Романчук, Корнило Сушкевич та інші галицькі народовські лідери, і нині горить по всій Україні. Найповажніша за віком українська організація, поставивши собі за мету піднесення національної самосвідомості шляхом розгортання просвітньо-виховної роботи серед найнижчих верств української спільноти, започаткувала тим самим рух за національне та державне відродження українського народу.

Поширення в Європі на рубежі ХVIII—ХІХ століть ідей про рівність усіх народів, волю та право на життя всіх людей сприяло появі прогресивних національних рухів та покликало до життя численні громадські та культурно-просвітницькі організації, зокрема й на українських землях. Серед багатьох освітніх інституцій, що виникають у Східній Європі у другій половині XIX ст., було і товариство “Просвіта”. За умов “націоналізуючого XIX ст.”1 представники української інтелігенції, університетська молодь розглядали широку просвітницьку діяльність серед усіх верств і суспільних станів з метою піднесення їхнього загальноосвітнього рівня як першочергове завдання, глибоко усвідомлюючи, що народна освіта, національна школа — головні засоби здобуття незалежності, створення власної держави.
Для реалізації визначених завдань прогресивні українські педагоги, громадські діячі, академічна молодь Галичини засновують 8 грудня 1868 р. у Львові товариство “Просвіта”, яке, за визначенням В. Пашука, стало “масовою просвітницькою самоорганізацією підневільного народу”. “Проіснувавши 71 рік, воно виконало надзавдання, — зазначає дослідник, — організувало українців до праці в царині духовній, чим викристалізувало основи нації, піднісши русинів-українців до рівня громадян, свідомих боротьби за свою державу”2.
Програмна мета діяльності “Просвіти” була сформульована на перших Загальних зборах товариства у виступі студента Андрія Січинського: “Кожний нарід, що хоче добитися самостійности, мусить передусім дбати про те, щоби нижчі верстви суспільности, народні маси піднести до тої степені просвіти, щоби ця народна маса почула себе членом національного організму, відчула своє горожанське і національне достоїнство й узнала потребу існування нації, як окремішньої народної індивідуальности; бо ніхто інший, а маса народу є підставою усього”3.
Наполегливо, крок за кроком впроваджуючи її в життя, подвижництвом та жертовною працею просвітян, Товариство ніколи не відходило від своїх основних цілей, не підпорядковувалось жодній політичній партії чи групі, надавало допомогу українському народу там, де її він потребував, керуючись єдиним гаслом: “Через просвіту — до відродження й піднесення народу!”
Характеризуючи генезу та історичне значення “Просвіти” у розвитку української нації, спробуємо виокремити два, на нашу думку, найважливіші аспекти її діяльності. По-перше, це культурно-освітня діяльність з метою поширення освіти серед народу та піднесення його національної свідомості. З іншого боку, хочемо закцентувати увагу на характерних властивостях, формах і засобах діяльності Товариства, аналіз яких дає нам підстави стверджувати: “Просвіта” була важливим чинником згуртування української спільноти. Саме “Просвіти”, як і їхні попередники — братства, що розгорнули свою діяльність в Україні у ХV—ХVІI ст., стали тією організаційною формою, в якій, на думку В. Яніва, виразно виявилося “змагання українців до внутрішньо-національної солідарности”4.
Заснована галицькою інтелігенцією (на перші Загальні збори прибуло 64 львівські члени-засновники та один представник із провінції — отець Йосиф Заячківський, парох с. Лопянки, коло Долини)5, “Просвіта” згодом стала поповнювати свої лави студентською молоддю, священнослужителями, урядовцями, учителями, селянами, перетворившись на найбільш масову громадську організацію. Саме з середовища “Просвіти” вийшла більшість національно-патріотичних та культурно-освітніх об’єднань і минулого — Народна Рада, Рідна школа, Сільський господар, Маслосоюз, Пласт, Сокіл, Союз українок, і новочасних — Народний рух України, Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Тому цілком справедлива, на наш погляд, оцінка, яку дав Товариству один із його очільників проф. Іван Брик. Підсумовуючи значення “Просвіти” в громадському і культурному житті України, він зокрема зазначив: “Просвіта” була матір’ю всіх наших організацій і товариств. За її почином повстали майже всі наші сільськогосподарські, торговельні, промислові, фінансові та кооперативні установи. З неї вийшла й перша Українська політична організація, так звана “Народна Рада”. Просвіта дала поштовх до повстання 1873 р. Товариства ім. Тараса Шевченка, яке від 1893 р. перемінилось у Наукове Товариство ім. Шевченка…
При моральній і матеріальній допомозі “Просвіти” повстало в 1881 р., а в 1883 р. розвинуло свою діяльність “Українське Педагогічне Товариство”. …На ґрунті, підготовленім “Просвітою”, повстали й такі українські тіловиховні товариства, як Соколи й Січі.
“Просвіта” вела теж живу гуманітарну діяльність. Хоч сама небагата, вона радо спішила з грошовою допомогою різного роду бурсам і українським приватним школам та сама фундувала бурси, помагала ремісничим, студентським і взагалі молодечим товариствам. Вона несла поміч вдовам і сиротам по заслужених українських мужах, несла поміч потерпівшим від повені і вогню.
Таким чином “Просвіту” можна сміливо назвати матір’ю усього українського зорганізованого національного життя”6.
Об’єднавши в своїх лавах представників різних верств українського суспільства, “Просвіта” набула характеру “всенародності та всеобіймаючості”, на чому і було наголошено у програмній промові А. Січинського. “В цій програмі відзначена не тільки ідея праці для народу, з погляду загальнонаціональної солідарности, — підкреслює В. Янів, — але виразно наголошений ідеал людської гідности, — отже підстави рівности всіх громадян — ідеал, який був характеристичний впродовж цілої історії України для наших змагань”7.
“Всенародність та всеобіймаючість” “Просвіти” виявилися і в прагненні до об’єднання не лише галичан, а й українців по всій Великій Україні. Так, зокрема у “Популярній історії Товариства “Просвіта” у Львові” Степана Перського (псевдонім проф. Степана Шаха) зазначено, що уже на перших Загальних зборах було поставлено завдання “розвести якнайширшу акцію за позискання членів і то по всіх частях нашої України”.
Отже, цілком можемо погодитися з думкою С. Перського про те, що з першопочатків діяльність “Просвіти” “не обмежувалася лише Галицькою волостю”, а одразу постала на “становище всеукраїнства”8.
Варто зазначити, що Товариство працювало у досить складних умовах. За відсутності приміщення (власний будинок буде куплено аж 1895 р. на пожертви просвітян Галичини та Наддніпрянщини, зокрема і киян, які через М. Грушевського передали львів’янам 1500 ринських) наради і засідання проводили вдома у К. Сушкевича або А. Вахнянина. Та незважаючи на усілякі перешкоди, уже в перший рік своєї діяльності Товариство змогло видати книжечку “Зоря” — читанку для селян накладом 2 000 примірників, яка розійшлася протягом двох тижнів, “Народный календарь на 1870 рік” — 3 000 примірників та два літографовані підручники для учнів єдиної на той час української гімназії у Львові9.
Якщо в перші роки існування “Просвіта” була товариством інтелігенції, яка працювала для народу, але ще не з народом, то з середини 70-х рр. XIX ст. уже чітко було визначено просвітницький характер організації, зорієнтований на масовість, на залучення до співпраці якнайширших верств українського суспільства. Це підтверджував дозвіл проводити повітові збори, засновувати книгозбірні й читальні, бурси, а також зниження членських внесків та можливість отримувати після їх сплати однієї книжки, яку видавала “Просвіта”. Так створювались умови для активного залучення до просвітянських справ українського селянства та закладались міцні підвалини співдії української інтелігенції з селом. “Політичним чинником може бути лише просвічений чоловік. Чоловік непросвічений в політичній математиці — нуля! Тож нам, русинам, треба передусім тямити, що скільки голов здобудемо для просвіти, стільки душ скаже, що сеся земля Русь, а вони русини! Нехай руською політикою буде тепер праця над просвітою народу”10, — наголошував Владислав Федорович, голова “Просвіти” у 1873—1877 рр.
Згодом львівська “Просвіта” почала засновувати у містах і селах свої відділи (філії). Адже мало було лише видавати книжки — виникла потреба ознайомити з ними широкі верстви суспільства Галичини.
Так, перша філія Товариства постала в селі Бортники коло Ходорова Бобрецького повіту 2 лютого 1875 р. стараннями справжнього подвижника просвітницького руху Маркила Желехівського, який, набравши книжечок і часописів “Просвіти”, виданих часто власним коштом, мандруючи із села в село, заохочував селян не лише до читання, а й до співпраці з “Просвітою”.
Слідом за Бортниками відкриваються філії і в повітових містах: Тернополі, Коломиї, Станіславові, Золочеві, Перемишлі та інших. Таким чином, перед початком Першої світової війни 1914 р. “Просвіта” вже мала 77 філій, а за весь час існування Товариства було зорганізовано 87 філій11.
Відкриття філій започаткувало новий період у діяльності Товариства, який характеризувався ширенням його організаційної мережі, залученням до роботи в просвітянських осередках широких верств українського суспільства та активізацією співдії всіх станів на терені “Просвіти”.
Кожна з філій мала під своєю опікою певну кількість читалень “Просвіти”. Підставову роль у діяльності Товариства читальні почали відігравати з 1890-х рр. Саме вони стають осередками культурного, освітнього та економічного життя в маленьких містечках та селах. Як самоврядні одиниці, читальні були наділені досить широкими повноваженнями: вели господарську діяльність, організовували театральні вистави, вечорниці, засновували крамниці, рільничо-господарські спілки, позичкові каси, маючи на меті “загалом формувати українську спільноту на місцевому рівні”12. До 1914 р. в Галичині вже було засновано 2944 читальні та 2664 бібліотеки13. Отже, 1914 р. майже 75 % населених пунктів Галичини мали свої читальні, а 15 % “Просвіт” — власні будинки. Кількість членів товариства на цей період становила близько 197 тис. осіб, що охоплювало майже 20 % українців14.

1Вушко І. Формування читалень “Просвіти” та розвиток читацьких практик серед українського селянства на зламі ХІХ—ХХ століть // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. — Вип. 9: Ювілейний збірник на пошану Феодосія Стеблія. — Львів, 2001. — С. 404. 2Пашук В. Статути “Просвіти” // “Просвіта”: історія та сучасність (1868—1998): Зб. матеріалів та документів, присвячених 130-річчю ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. — К., 1998. — С. 17. 3Нарис історії “Просвіти”/ Р. Іваничук, Т. Комаринець, І. Мельник, А. Середяк. — Львів; Краків; Париж, 1993. — С. 17. 4Янів В. “Просвіта” як вияв соціальних прямувань українського народу // Янів В. Студії та матеріяли до новішої української історії. — Мюнхен, 1970. — С. 147. 5Сірополко С. Історія освіти в Україні. — К., 2001. — С. 584. 6Волинець С. Нарис історії Матірного Товариства “Просвіта” за 1932—1939 рр. // Сторіччя Матері “Просвіти”. Нарис історії Матірного Товариства “Просвіта”: огляд просвітніх товариств у Канаді. — Вінніпег, 1968. — С. 271—272. 7Янів В. Зазнач. праця. — С. 148. 8Перський С. Популярна історія товариства “Просвіта” у Львові // Сторіччя Матері “Просвіти”. Нарис історії Матірного Товариства “Просвіта” і огляд просвітніх товариств у Канаді. — Вінніпег, 1968. — С. 30. 9Сірополко С. Зазнач. праця. — С. 584. 10Перський С. Зазнач. праця. — С. 43. 11Енциклопедія українознавства. Словникова частина. — Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — С. 2366. 12Вушко І. Зазнач. праця. — С. 404—405. 13Енциклопедія українознавства. Словникова частина. — Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — С. 2366. 14Там само. — С. 2366—2367.

 
Джерело