Помилка
КИЇВ – СВІТОВИЙ ДУХОВНИЙ ЦЕНТР ПРАВОСЛАВ’Я Друк
Оксана
Написав Оксана   
Середа, 06 серпня 2008, 11:30

Інтерв’ю з академіком Української академії архітектури, генеральним директором архітектурної компанії „Український центр інжинірингу, маркетингу і менеджменту” („УЦІММ”) Валерієм КНИШЕМ.


— Валерію Івановичу, ви один з небагатьох, принаймні, єдиний відомий мені архітектор, який не тільки працює над питаннями стратегічного розвитку столиці, але й шукає відповіді на них, виходячи з такого маловживаного серед прагматиків поняття, як місія міста. Розкажіть, якою Ви її бачите?

— Місію Києва визначено його історією. Щоправда, у Києва було чимало історій, проте тільки одна з них є безперервною, тобто суттєвою, всі ж інші можна вважати в більшій чи меншій мірі випадковими. Суттєвою ж є історія Києва як світового духовного центру Східного християнства, причому її початком можна вважати як 998 рік, так і середину першого піку християнського літочислення — завдяки містичному пророцтву святого Андрія, і тому, відсвяткувавши 1020-річчя, 1030-річчя та 1040-річчя фактичного хрещення Русі, ми разом із підготовкою до святкування 1050-річчя можемо також готуватись до святкування 2000-річчя її містичного хрещення Святим Духом через апостола Андрія.
Звичайно, при цьому не можна забувати й про інші вимоги до Києва як, до столичного міста, що є важливим моментом в його історії, а також і про елементарні вимоги до місця проживання вже понад 3 мільйонів людей. Місію цю треба доповнити вимогами, що зумовлені особливостями ландшафту та специфічною столично-провінційною історією розвитку Києва, прагнучи зберегти містоутворюючі ландшафти і, — про що з кожним днем говорити все важче — особливо його комфортність. Адже саме комфортність, точніше, затишність великого міста, що розташоване на унікальному за красою та ніжністю ліній і фарб ландшафті, все ще залишається візитною карткою Києва. Тому найважливішим завданням київських архітекторів є збереження унікального природного середовища та тієї „аури”, що склалася, мінімізація привнесення в неї штучності.
— Але давайте все ж таки повернемось до місії міста і архітектора в ньому. В чому ви її вбачаєте?
— Перш за все, треба визначити ключові об'єкти та території здійснення цієї універсальної місії, що неважко. Основою для цього є два ядра та вузлова точка, а саме:
1-е ядро: Видубецький монастир (включно з Центральним ботанічним садом і Видубецьким озером) — Києво-Печерська Лавра (включно з Печерським ландшафтним парком і урочищем Спаський яр).
2-е ядро: Софія Київська (з Софійською площею) — Михайлівський Золотоверхий (з Михайлівською площею).
Вузлова точка: Володимирська гірка (включно з Андріївською церквою) і з центром — пам'ятником св. Володимиру.
Ці території та об'єкти мають утворити триєдину спеціальну територію із особливим охоронним статусом.
Крім того, треба враховувати прилеглі до них території, а саме:
до 1-го ядра: Парк Слави, Парк „Аскольдова могила”, Наводницький парк;
до 2-го ядра: вісь Софія Київська — фундамент Десятинної церкви — Андріївський узвіз;
до вузлової точки — обмежуючі її вулиці.
Прилеглі території й пов'язані з ними об'єкти мають отримати різні види обмежуючих статусів й „свої” програми розвитку. Треба також мати на увазі й деякі доповнення:
до 1-го ядра: вісь музей „Арсенал” — Києво-Печерська Лавра;
до 2-го ядра: Хрещатик з кварталами в межах трикутника Софійська площа — Михайлівська площа — Майдан Незалежності.
Ці території мають створювати систему спеціальних територій та еколого-транспортних коридорів з різними видами обмежувальних статусів.
Нарешті, є ще одне важливе територіальне доповнення місії, а саме „Великий внутрішній трикутник" (Фролівський монастир — Покровський монастир — Кирилівська церква (з прилеглими ярами, урочищами і Замковою горою).
—     Все це виглядає дуже розумно, але архітектори в першу чергу мають будувати, а не мріяти...
—     Проектувати.
—    Так, звичайно, проектувати. А як, де і що будують за їхніми проектами, ми всі добре бачимо.
І це не має нічого спільного ні з місією, ні з історією, ні з красою. Якщо римляни казали: „отпjа
vincit amor”, тобто „все перемагає любов", то що, тепер треба нам казати, „отпjа vincit bablo”?

—     А ще був один герой, який сказав: „Хто нам заважає, той нам і допоможе”. Не рахуватися
з реальністю можуть тільки поети, а архітектор має бути прагматиком. Він має діяти відповідно до всього комплексу умов, які склалися, і, принаймні, намагатись „не нашкодити”.
А умови, до речі, залежать не лише від забудовників, на яких, окрім архітекторів, стало модно „вішати всіх дохлих собак”. Умови, в першу чергу, залежать від влади. Так, влади корумпованої, але й тут завжди можна знайти  компроміс, тобто правильно обрана стратегія не виключає й хабарів.
— Так цинічно...
—    Зате „дешево, надійно і практично”. Можна боротись з вітряками, а можна молоти на них борошно. Я як архітектор маю вирішувати естетичні, а не етичні питання. Робити те, що маю, а вже як буде – так і буде.
—     Так про які умови йдеться?
—     Умови визначення стратегії, яка витікає із місії. Адже проблема не в тому, що погано проектують чи будують, а в тому, що роблять не те і не там. Наприклад, будинок на Грушевського, який викликає загальне обурення, міг би стати окрасою будь-якого „спального” мікрорайону. Теж саме можна сказати про більшість офісних хмарочосів, які спотворюють історичний центр. Визначте їм правильне місце, і все буде гаразд.
—     І таке „правильне" місце на мапі Києва є?
—     Є, причому визначене воно самою історією і, принаймні, не заподіює шкоди отій нашій місії. Отже, „історичний” Київ розділявся на три частини. Причому кожна з них мала чітко визначене функціональне призначення, тобто вже понад тисячу років тому було закладено підмурівок розвитку Києва саме як великого, стольного міста. Але, на жаль, сучасний Київ розвивається як маленьке провінційне містечко — не тільки не визначені  пріоритети  розвитку — взагалі все так спонтанно переплутано, що місто скидається на один суцільний орган. Найбільш виразно сучасний функціональний еклектизм проявляється в офісній забудові. Пройшли ті часи, коли за це „відповідало” спеціалізоване „місто Поділ”. Тепер хмарочоси будуються у найнесподіваніших місцях. „Точкова” та безсистемна офісна забудова призводить до „перемішування” історичної, житлової та офісної забудови, що погіршує естетику та ергономіку міста, умови проживання і ведення бізнесу, створює, з одного боку, штучний інфраструктурний „голод” і навіть при будівництві багатоповерхових офісних будівель в центральних районах міста, а з іншого — проблеми в комунікаційних зв'язках та додаткові трафіки при будівництві а офісних у периферійних, а особливо — у віддалених від головних автомагістралей, аеропорту тощо.
А між тим, наявність практично у всіх сучасних мегаполісах, світових та регіональних столицях відокремленого (локалізованого) центру ділової активності („Сіті-центру”) є не даниною архітектурній моді, а суто прагматичним рішенням, яке дозволяє вирішити вищезазначені — і не тільки — проблеми, створити справді довгострокову стратегію розвитку міста.
Аналогічні проблеми виникають внаслідок розпорошення будівель адміністративного призначення, або ж (як у нашому випадку) їхній частковій концентрації, однак у невідповідному місці.
І тут якраз виникає потреба в нових „правилах гри”, тобто умовах, які має забезпечити саме влада.
— Тобто, визначити і зафіксувати „правильні” місця?
—     Так, і першим з таких місць є Рибальський острів на Дніпрі, майже ідеальне місце для побудови сучасного „Сіті-центру”.
Передумови створення такого центру з точки зору збереження історичної спадкоємності містозабудови очевидні: Поділ від самого початку відігравав роль центру „ділової активності” Києва, головним транспортним та торгівельним вузлом якого було гирло річки Почайної, з півдня межувала з територією сучасного Рибальського острова. Таким чином, з самих первісних часів виникнення міста територію Рибальського острова було „відведено” під те, що сучасною мовою зветься „Сіті-центром”.
Серед інфраструктурних передумов, переваг та зручності саме території Рибальського острова можна виділити наступні:
1) компактність та достатність площі, причому також з огляду перспектив подальшого розвитку „Сіті-центру”;
2) розвинута транспортна інфраструктура та можливості її подальшого розвитку:
*    залізничний міст на північній частині території острова з подальшою прибудовою станції та перспективою створення кільцевої міської залізниці (через Південний та Північний залізничні мости);
*    комплексний автомобільно-метро-міст на південній частині території острова із „своєю” станцією метро та Потужною автотранспортною розв'язкою;
*    Московський міст (1 км. на північ від території острова) з прилеглою автотранспортною розв'язкою;
* побудова транзитної автомагістралі через острів вздовж Дніпра та мосту, який з'єднуватиме цю магістраль з Набережним шосе на півдні, замкне єдину міську транспортну вісь „північ-південь”;
*    пряме з'єднання острова через новий міст метро з Дарницьким залізничним вокзалом та через виїзд на Бориспільську трасу — з аеропортом;
*    можливість розбудови річкового порту.
В основу пропонованої концепції покладено ряд принципових положень:
*    цілісність території як єдиного містобудівного комплексу;
*    функціональне та просторове зонування території;
*    єдиний багатоповерховий стилобат-подіум;
*    єдиний концентрований мультитранспортний вузол;
* транзитна територія міського значення;
*    багаторівневий стилобат об'єднує забудову в цілісний містобудівний комплекс.
Перший, нижчий рівень стилобату є загальним для всього комплексу „Сіті-центру” рівнем інженерних комунікацій. В другому та третьому рівнях локалізовано автопаркінги з відповідними під'їздами й розв'язками з одностороннім рухом, четвертий рівень — полі функціональний. Сама поверхня подіуму — це єдиний відкритий пішохідний простір, що являє собою частково озеленену (ландшафтний парк, бульвар, алеї, окремі посадки), загальну для всього „Сіті-центру” просторову одиницю.

Згідно запропонованого проекту („Л.У” №29) головну формоутворюючу функцію виконує центральний конгломерат багатоповерхових офісних будівель. Забудову планується здійснювати поступово впродовж багатьох років. Комплекс при цьому, неначе губка, буде „всмоктувати” й вирішувати всі виникаючі потреби в офісних помешканнях, тим самим рятуючи місто та його інфраструктуру від перенавантаження. Водночас пропонується ще й органічне втілення художньої ідеї такого собі „творчого полігону”, де обмеженням фантазії архітекторів стане лише Кодекс забудови, що фіксує цей єдиний цілісний образ „Сіті-центру”, згідно якого кожний сегмент майбутньої споруди матиме наперед визначену поверховість та об’єм.
А близькість хмарочосів доісторичного Подолу, до схилів Дніпра тощо? І чи взагалі потрібно це нам?
—     Що не потрібно?
—     Оті хмарочоси...
—     Запитання риторичне, як би не були потрібні, то не будували б... Можна далі жити, оспівуючи старий Київ, якого вже й половини не залишилося, і дочекатись, коли він зовсім зникне. А можна вирішувати питання, які ставить перед нами життя, і при цьому ще й „оспіваний” Київ зберегти, і альтернативи цьому немає. Можна сперечатися донесхочу про те, чи є для них краще місце, але доки його не знайшли, залишається спостерігати за будівництвом все нових й нових „Парусів” по периметру центру й на Хрещатику...
Щодо розташованого неподалік Подолу, то унікальність території Рибальського острова полягає якраз в тому, що його висотна забудова не закриє, а підкреслить найбільш значущі київські місця. З півдня вона ставитиме завершальну композиційну „крапку” панорами, а з півночі дозволить несподівано „розкрити” схили, які зараз досить-таки мляво „виповзають” слідом за Оболонню, з заходу ж це буде чудовий контрапункт, а із сходу забудову закриють пагорби.
Крім того, в проекті на ділянці, прилеглій до історичного Подолу, передбачено будівництво низьких — в „подільському” вимірі — торговельно-розважальних закладів, спортивно-оздоровчого та концертного комплексів. Також передбачені ділянки під адміністративний центр (мерію), три готелі, житлові комплекси типу „апартамент” та „Музей корпоративних колекцій”, останнє — оригінальна ідея, яка на сьогодні не має аналогів, але надзвичайно перспективна.
Стосовно розкриття місії міста, то й тут теж є нова ідея. Справа в тому, що з 1453 року однією з геополітичних проблем Православ'я є втрата його святині й матеріального символу — храму св. Софії Константинопольської, яка тоді стала мусульманською мечеттю. У середньовіччі це могло б спричинити „хрестовий похід" за и визволення, але в XXI сторіччі пропонується новий „modus operandi” — не відвоювання земель заради звільнення цієї святині, а її відтворення з залишенням всім „невірним” тільки „фізичної оболонки”. Тобто є думка побудувати нову „Софію Константинопольську” — як вона є —     на „історично” органічному для цього місті. Адже ще княгиня Ольга порівнювала гавань у гирлі Почайни (а саме це місце відведено як потенційне для будівництва храму) з бухтою „Золотий Ріг”, на березі якої і розташована „Айа-Софія” (сучасна турецька назва Константинопольського храму Святої Софії. — Ред.). Таке перевідтворення може стати свого роду символом перемоги Віри над мирською суєтою та духовного відродження України й Києва як єдиного правдивого центру Православ'я.
—     Отже, здобудемо Царгород в себе дома, як завше марили російські імперіалісти.  Ви також щось говорили про концентрацію  адміністративних будівель...
—    Так, це проект „Центру державного управління України” на території „Нижня Теличка”. Справа в тому, що територія Нижньої Телички, де сьогодні розташовані різні за профілем промислові підприємства і яка належить до зони, що за рекомендаціями генерального плану м. Києва потребує „зміни свого функціонального призначення”, є однією з ключових, „по серединних” територій Києва. Вона одночасно наближена до:
•    головних транспортних артерій (Дніпро, Наддніпрянське та Столичне шосе, залізничний та Південний автомобільно-метро-міст з прилеглою інфраструктурою, метро, залізниця, тощо);
•    головних історичних і духовних центрів (Виду бичі, Лавра);
•    одного з ключових історичних центрів (Печерська);
•    головного дендрологічного центру (Центральний ботанічний сад);
•    геофізичної та ландшафтної вісі (р. Либідь та її дельта).
Нижня Теличка є сьогодні своєрідним передмістям Києва (при всій своїй наближеності до центру), і надалі вона може стати або залишатись:
•    „типовим" захаращеним передмістям без чітко визначеної функції;
•    промисловим передмістям, якою вона нині і є;
•    житловим передмістям (на кшталт Оболоні, розташованої на півночі);
•    особливою територією з особливим статусом і відповідним архітектурно-планувальним вирішенням.
Але оскільки Теличка займає своєрідне місце на головній вісі Києва, „відкриваючи” історичний Київ („Дніпровські пагорби”) з півдня вона виконує роль найбільш стратегічно значущого передмістя, яке не можна порівняти навіть з Оболонню, що — за наявності зовнішньої подібності деяких ознак — аж ніяк не є „серединною”  київською територією.
В той же час ми маємо й іншу проблему, — розпорошення або невдалу для міста часткову концентрацію місць і розташування різних гілок центральної, обласної та місцевих влад, їхнє „випадкове” розміщення на теренах Києва, розтягнутість комунікацій, що здебільшого пролягають через її центральні перевантажені магістралі. Відтак просторова хаотичність опосередковано ускладнює роботу всього владного механізму.
Концепція „Центру управління” дозволить гармонійно і комплексно вирішити згадані проблеми. В її основу покладено низку принципових положень:
* принцип первинності внутрішньої структури;
* горизонтальне зонування території та „аналогова” забудова;
* відсутність вертикальних домінант задля збереження єдиного київського ландшафту та статусу Видубицького комплексу;
* ландшафтна архітектура в поєднанні з особливими дендрологічними рішеннями як логічне продовження і одночасно контрапунктове завершення ботанічного саду;
* концентрований мультитранспортний вузол;
* просторова опора для гармонізації влади через функціональну та архітектурно-планувальну відкритість та цілісність забудови.
Таким чином, нами запропоновано практично в „чистому вигляді” ландшафтне розпланування, до якого додано чотири специфічні — зважаючи на особливості місцевості та самого об'єкту — мотиви, це — „річкові” фасади, зони кругового огляду, „освоєння штучних долин”,, такі собі локальні міні-домінанти в точках перетину головних потоків, „бокові перспективи” тощо.
Одним з наслідків такого підходу стане його спадкоємність і наступність, бо в результаті, за сукупністю ознак – ми отримаємо сучасне відтворення базових начал планування стародавнього Києва. Поєднання єдиної аналогової забудови з широкими терасами з ланцюжком напіввідкритих гетерогенних парків та водоймищ стане штучно-ландшафтним доповненням до існуючого київського краєвиду при оптимальному забезпеченні його головної функції.
Завдяки цьому ми, з одного боку, вивільняємо ключові території для здійснення місії міста, з іншого ж, захищаємо їхні межі.
Отже, Рибальський, Теличка, а між ними — Дніпровські пагорби з їх історичною місією... А що буде з набережною, адже вона теж — чи не найважливіша межа?
— Безумовно. І щодо неї також є ідеї — зрозуміло, в контексті згаданої місії, — і я впевнений, що нічого подібного до цього часу ніхто не пропонував. Але це тема потребує окремої розмови.
А якщо в двох словах?
—     В принципі все просто: збереження транспортної артерії, але її „невидимість”, захищеність пагорбів від будь-якого втручання, в т.ч. „підкопів”, й водночас можливість прямого виходу людей до Дніпра тощо.
—     Невидимість без „підкопів”? Як ще можливо?
—     Можливо, якщо побудувати міст не „поперек ріки”, а „вздовж”...
—     Зрозуміло... Тобто, не зовсім. Що ж, сподіваюсь, що це інтерв'ю з вами буде цікавим нашим читачам.
—     Спасибі.


Інтерв'ю записав Анатолій ЩЕРБАТЮК, „Літературна Україна".