Помилка
ЧОРНОВІЛ ВЯЧЕСЛАВ МАКСИМОВИЧ Друк
Анатолій Пікуль
Написав Анатолій Пікуль   
Понеділок, 24 грудня 2007, 09:34

ЧОРНОВІЛ ВЯЧЕСЛАВ МАКСИМОВИЧ
(нар. 24.12.1937 (за документами - 1 січня 1938), с. Єрки Звенигородського р-ну Черкаської обл. - 25.03.1999, м. Київ)

Шістдесятник, видатний діяч правозахисного і національно-визвольного руху 60-90-х років, член Української Громадської Групи сприяння виконанню гельсінкських угод (УГГ), політичний діяч.

Ч. народився в родині сільських учителів. У 1955 закінчив Вільхівецьку середню школу з золотою медаллю і вступив до Київського університету на факультет журналістики. Закінчив його з відзнакою в 1960. Ще в університеті Ч. мав неприємності за свої погляди, з чим пов’язана майже річна перерва в навчанні в 1958. Три роки Ч. працював редактором молодіжних передач на Львівській студії телебачення. У травні 1963 переїхав до Києва, щоб продовжити наукову работу з історії української літератури. Склав кандидатські екзамени, пройшов по конкурсу в аспірантуру Київського педінституту, але не був допущений до навчання з політичних мотивів. Деякий час Ч. працював на будівництві Київської ГЕС, потім завідував відділом у ґазеті „Молода гвардія“. Розповсюджував літературу самвидаву. Разом з І.СВІТЛИЧНИМ, І.ДЗЮБОЮ, Є.СВЕРСТЮКОМ, А.ГОРСЬКОЮ та ін. з 1963 був активним учасником руху шістдесятників, співавтором і розповсюджувачем самвидаву, організатором і учасником багатьох акцій.

Ч. брав активну участь у діяльності Київського клубу творчої молоді (КТМ).

4 вересня 1965 Ч. виступив у кінотеатрі „Україна“ на прем’єрі фільму „Тіні забутих предків“ з протестом проти арештів української інтеліґенції. Його звільняють з роботи, розпочинаються обшуки, допити. У квітні 1966 на закритому політичному процесі у Львові відмовився давати покази проти М. і Б. ГОРИНІВ і назвав злочинцями прокурора та суддів, за що його звільнили з редакції республіканської ґазети „Друг читача“.

Ч. зібрав інформацію про порушенння прав людини і радянського законодавства судовими та слідчими органами і в травні 1966 розповсюдив документальну книгу „Правосуддя чи рецидиви терору?“, за що влітку того ж року був засуджений до трьох місяців виправних робіт. У 1967, вже у Львові, Ч. уклав документальну збірку „Лихо з розуму (Портрети двадцяти „злочинців“)“ - матеріали про репресованих у 1965 шістдесятників. Книги вийшли за кордоном. Ч. присуджують міжнародну журналістську премію (Великобританія).

3 серпня 1967 Ч. заарештовують за звинуваченням у „поширенні наклепницьких вигадок, які паплюжать радянський державний і суспільний лад“, за ст. 187-1, ч. 1 КК УРСР. 15.11 засуджений Львівським обласним судом на 3 р. ув’язнення в таборах суворого режиму (у зв’язку з амністією термін скорочений наполовину). Протестуючи проти вилучення написаних у таборі статей, улітку 1968 провів 48-денну голодівку.

Звільнений у лютому 1969. У тому ж році у відповідь на наклепницькі нападки на І.ДЗЮБУ написав книгу „Як і що захищає Б.Стенчук, або 66 відповідей „інтернаціоналістові“, де викриває недостойні методи ідеологічної роботи КПРС і її бойового авангарду - КДБ.

У 1970 Ч. розпочинає видавати машинописний журнал „Український вісник“, який став найважливішим періодичним виданням українського самвидаву. До арешту Ч. вийшло 5 номерів. Підготовлений ним 6-й номер видали у Львові Михайло Косів і Атена Пашко. УВ містив не тільки інформацію про факти порушень прав людини, але й найважливіші документи самвидаву, аналітичні статті й художні твори.

Улітку 1971 Ч. звернувся до Комісії Прав людини ООН з приводу загрози арештів української інтеліґенції, що нависла. У вересні 1971 виступив із листом „До ЦК КП України“ на захист В.МОРОЗА, у грудні з його ініціативи створено „Громадський комітет захисту Н.Строкатої“.

Заарештований під час чергової хвилі репресій в Україні 12 січня 1972. Дізнавшись із повідомлень ґазет про свою ніби-то причетність до „справи Добоша“, відмовився брати участь у розслідуванні (воно тривало 14 місяців). Оскільки слідство не могло довести, що Ч. був редактором УВ, його шантажували арештом дружини Атени Пашко та загрозою арешту сестри Валентини. На знак протесту Ч. 8 діб тримав суху голодівку. 12 квітня 1973 Львівський обласний суд засудив Ч. до 6 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму і 3 р. заслання за ст. 62 ч. 1 КК УРСР („антирядянська агітація і пропаганда“).

Відбував термін у Мордовських таборах ЖХ-385/17-а (сел. Озерне) і 3 (сел. Барашево). Ч. - організатор і учасник численних акцій протесту, голодівок, виснажливої боротьби за статус політв’язня. Понад половину терміну Ч. провів у ШІЗО (штрафний ізолятор) і ПКТ (приміщення камерного типу). „Зеківський ґенерал“ - так прозвали його кати, так назвав нарис про Ч. єврейський письменник М.ХЕЙФЕЦ. Разом з Борисом Пенсоном Ч. написав книгу „Хроніка таборових буднів“, яка була опублікована в 1976 в журналі „Сучасність“.

На початку 1978 Ч. відправлений етапом на заслання в сел. Чаппанда (Якутія). Там написав брошуру про боротьбу за статус політв’язня в таборах. У 1978 прийнятий до міжнародного ПЕН-клубу. 22 травня 1979 Ч. став членом УГГ.

У квітні 1980 Ч. заарештований на засланні за сфабрикованим звинуваченням у „спробі зґвалтування“, ст. 117 КК РРФСР. Тримав 120-деннну голодівку протесту. В останньому слові на суді Ч. звинуватив КДБ і міліцію у фальсифікації та закликав суд не брати участі у змові. Був засуджений до 5 р. позбавлення волі. Достроково звільнений у 1983 за протестами прокурора Якутії. До початку „перебудови“ працював кочегаром у м. Покровську (Якутія).

У травні 1985 Ч. повернувся в Україну. Працював кочегаром у Львові. Восени 1987 разом з М.ГОРИНЕМ дав інтерв’ю закордонній журналістці, у зв’язку з чим влада розгорнула кампанію за їх видворенння з СРСР. Ч. і М.ГОРИНЬ звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна. Улітку 1987 Ч. відновив видання УВ, який став органом УГГ. Ч. ініціював відновлення діяльності цієї правозахисної громадської організації на ширшій платформі, як передпартії, оскільки партію створювати було ще небезпечно. 11 березня 1988 разом з М.ГОРИНЕМ і З.КРАСІВСЬКИМ підписав „Звернення до української та світової громадськости“ про відновлення діяльності УГГ. Разом з Б. і М. ГОРИНЯМИ виробив „Декларацію принципів Української Гельсінкської Спілки“ і 7 липня 1988 оприлюднив її на 50-тисячному митинзі у Львові. УГС стала першою в Україні відкритою опозиційною КПРС організацією партійного типу, яка поставила перед собою завдання ненасильницьким, еволюційним шляхом, розширюючи демократичні свободи, домогтися незалежності. Вона декларувала ідеї відновлення української державності, встановлення українського громадянства, надання українській мові статусу державної, представництво України на міжнародній арені, республіканський госпрозрахунок, плюралізм в економіці, політиці й релігії, свободу сумління, необхідність мати національную армію, права громадян на політичні об’єднання. Головна ідея Декларації: „Без свободи нації дійсне забезпечення свободи особи неможливе“.

Ч. - один із трьох робочих секретарів, потім член Виконкому УГС, керівник її інформаційної служби. Брав участь у нарадах представників національно-визвольних рухів народів СРСР. У 1988 вибраний співголовою Львівського обласного „Меморіалу“, на Установчих зборах Народного Руху України (НРУ) 8-10 вересня 1989 обраний членом його Великої Ради.

У березні 1990 Ч. обраний депутатом Верховної Ради України і головою Львівської обласної ради. Восени 1991 був кандидатом на Президента України (23,27% голосів, друге місце). У березні 1992 обраний співголовою НРУ, а в грудні того ж року головою. У 1994 і 1998 знову обраний народним депутатом України. Ч. лідер депутатської фракції НРУ, член Парламентської асамблеї Ради Європи, шеф-редактор газети "Час-Тайм", лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка 1996 в галузі публіцистики (в тому числі за книги, раніше інкриміновані як антирадянські). У зв’язку з 60-літтям нагороджений орденом Ярослава Мудрого.

Одружений, двоє синів і чотири онуки.

25.03.99 Ч. загинув в автомобільній катастрофі.




Бібліоґрафія:

I.

В.Чорновіл. Лихо з розуму. Львів: Меморіал, 1991.— 344 с.

Вячеслав Чорновіл, Борис Пенсон. Хроніка таборових буднів. Михаил Хейфец. Вячеслав Чорновол - зэковский генерал. К.: Такі справи, 1991.—160 с.

Вячеслав Чорновіл. Політика та правда життя. Ч. 1. Призначено дійти (1990-1994). Ч.2. Якщо не я, то хто ж? (1994-1998). К.: 1998. Ч.3. Я б обрав життя, яке прожив... (1998-1999). К.: 1999.

II.

І.Лисяк-Рудницький. Історичні есе. Т. 2.— К.: ОСНОВИ, 1994.— С. 27, 83, 257, 259, 391, 392, 487.

Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. К.: Либідь, 1995. С. 61-63, 104-107, 170-172.

Українська Гельсінкська Група. 1978-1982. Документи і матеріяли. Торонто-Балтимор: Смолоскип, 1983. С. 783-938.

Українська Гельсінкська Група. До 20-ліття створення. К.: УРП, 1996. С. 26.

А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні.— К.: Видавництво ім. О.Теліги.— 1998.— С. 17, 61, 121, 146, 153, 154, 157, 162, 167, 170, 176, 178, 179, 181-190, 206, 220, 225, 262-263, 267-269, 273, 286, 288, 289.

The Persecution of the Ukrainian Helsinki Group. Human Right Commission. Word Congress of Free Ukrainians. Toronto. Canada: 1980.— С. 17-18.

Михало Хейфец. Вячеслав Чорновіл - зеківський генерал. // Українські силуети. Нью-Йорк: Сучасність, 1983.—(Michail Heifetz. Ukrainian Silhouettes. Sucasnist); те ж в альманасі „Поле відчаю й надії“. Київ, 1994. С. 225-273.



автор: Борис Захаров, Василь Овсієнко