Помилка
Повідомлення
КУЛЬМІНАЦІЯ НЕНАВИСТІ Друк
Оксана
Написав Оксана   
П'ятниця, 21 листопада 2008, 14:55
Іван ЮЩУК,
професор, завідувач кафедри Київського міжнародного університету

Нещодавно президент Росії, відмовляючись узяти участь у пошануванні жертв, за його словами, “так называемого голодомора” в Україні, заявив, що “говорити про те, що існувала мета знищення українців, — це означає суперечити фактам і намагатися надати націоналістичного підтексту спільній трагедії”. Мовляв, від руки Сталіна в СРСР гинули однаково росіяни, білоруси, казахи, українці. По-перше, хоч би яким “исполином” (гігантом) Сталін був, самотужки він не впорався б із мільйонами людей і не змусив би десятки чи й сотні тисяч різних посіпак стати вбивцями. Йому допомагала ціла армія російських шовіністів і різноплемінних їхніх найманців. Знищувати інородців якщо не духовно, то фізично — це була споконвічна політика Російської імперії, починаючи від того, як орда великого князя московського Івана III 1478 року, розграбувавши Новгород, третину новгородців утопила у Волхові, ще третину депортувала.

До винищення українців у 1932—1933 роках ішла підготовка за тонко розробленим планом: процес над так званою СВУ, ліквідація Української Автокефальної Православної Церкви, заборона “Просвіти”, переслідування “ворожих елементів”, виселення активних селян — “куркулів” тощо. Українська нація перед початком Голодомору була обезголовлена, позбавлена можливих організаторів спротиву. Наближений до Сталіна кремлівський співець Дем’ян Бєдний розповідав 1932 року англійському журналістові Граббсу, розкриваючи потаємні марення російських шовіністів: “Українці? О, з ними треба бути дуже обережними… Україна — непевна земля. Повірте, нікому з українців ми тут не довіряємо, хоч би був найкращий комуніст”. Сам Голодомор — це вже кульмінація антиукраїнської ненависті, кульмінація винищення українців.
З приводу того, скільки українців загинуло від Голодомору 1932—1933 років, є різні здогади. Називають різні цифри.
Ще 1935 року кореспондент газети “Нью-Йорк Америкен” писав, що Скрипник сказав йому: кількість жертв Голодомору в Україні й на Кубані перевищила 8 мільйонів.
Дослідники, підраховуючи кількість загиблих, зіставляють дані переписів населення України 1926 і 1939 років як найбільш достовірні. Але випускають з уваги той факт, що в Україну після Голодомору було переселено величезну кількість сімей із Росії (як пізніше на зачищену від татар кримську землю), наїхало безліч колонізаторів. Правильне уявлення про антиукраїнську спрямованість Голодомору і його наслідки може дати лише зіставлення змін у кількості населення за його національною ознакою, а не за територією — і то в усьому СРСР.
За даними переписів, з 1926 до 1939 року росіян в СРСР збільшилося майже на 22 млн (на 28 %), білорусів — більш як на 0,5 млн (на 11 %), а українців зменшилося на 3,1 млн (на 10 %): було 31,2 млн, стало 28,1 млн. Якщо врахувати, що в попередні не дуже благополучні роки кількість українців щороку зростала приблизно на 0,6 млн осіб, то за 12 років ми недораховуємося понад 10 млн українців: 1939 року нас мало бути вже принаймні 38,4 млн, а не 28,1 млн.
Причиною голоду було не стихійне лихо. Урожай 1932 року видався навіть кращий, ніж попереднього. Сталін відзначав: “Ніхто не може заперечити, що загальний урожай зерна 1932 року перевищив 1931 рік”. Газета “Правда” 19 серпня 1932 року писала про Одеську область: “Урожай вище середнього і більший, ніж торік. Особливо вродила пшениця”.
Викачування зерна з України йшло методично, з дедалі більшою інтенсивністю. З урожаю 1929 року, за офіційними даними, з українського села було вивезено 5 млн тонн зерна, з урожаю 1930-го — 7,8 млн тонн (уже з’явилися перші ознаки голоду), з урожаю 1931 року — 7,2 млн тонн (люди почали мерти з голоду), з урожаю 1932-го — приблизно 4,2 млн тонн. Насправді ж в українських селян тоді вилучали набагато більше хліба, особливо в рік Голодомору: частина його осіла в руках комуністичних активістів (як раніше чимало церковних цінностей, конфіскованих Леніним), а велику частину просто згноїли — про це є численні свідчення.
Щоб український селянин не міг вирватися з влаштованого йому пекла, у Кремлі згадали про кордони між республіками-колоніями — і між Україною та Росією й Білоруссю виставили загороджувальні загони внутрішніх військ. У поїздах та на залізничних станціях бригади працівників ДПУ ретельно перевіряли багаж пасажирів і конфісковували харчі. Українським селянам наказом наркома залізниць СРСР було заборонено продавати квитки. Окремі села з грудня 1932 року вписували на так звані “чорні дошки”: такі села оточували військами, не дозволяли нічого ввозити в них і прирікали на голодну смерть. Щоб селянин не міг перебратися до міста або навіть придбати харчі в міських крамницях, у грудні 1932 року було запроваджено паспорти, які видавали лише міським жителям.
Отак цілу країну — сільську Україну (бо місто було здавна зросійщене) російські шовіністи перетворили на велетенський концтабір. Але не уникло плюндрування й те українське, що ще збереглося в містах. Услід за Голодомором пішли чистки установ від “націоналістичних елементів”, хоч ті “елементи” нерідко були членами комуністичної партії й вірно служили режимові. Винищували українських письменників, інтелігенцію, руйнували стародавні храми, закривали українські школи, нівечили українську культуру (так творилася так звана “нова історична спільність людей — радянський народ”). А сліпих кобзарів наприкінці 1934 року, взимку, зібрали в Харкові нібито на з’їзд, а потім вивезли в поле й там порішили.
Голодомор-геноцид 1932—1933 років не тільки забрав мільйони життів українців (і тих, до речі, хто мав необережність осісти між ними). Він тяжко вразив душу українського народу. Зрадництво, доноси, злодійство, вбивство — усе це українська народна мораль одвіку категорично осуджувала. Тепер це було піднесено в доблесть. Жорстокість стала нормою повсякденного життя. Російські шовіністи відкинули наш народ у дикунство: уперше, мабуть, за останні сім тисячоліть у 30-х роках нашого століття серед українців з’явилося людоїдство; з усіх почуттів у людини залишилося одне — вижити, за будь-яку ціну вижити. Для мільйонів людей страх став природною нормою існування.
Організований російськими шовіністами Голодомор-геноцид 1932—1933 років не мав на меті ні прискорення примусової колективізації, ні ліквідації куркулів як класу. Колгоспи на той час уже було здебільшого створено, а від голоду мерли однаково як одноосібники, так і колгоспники. Та й який у Голодоморі був резон: адже мертві вже не могли вступати до колгоспів. Що ж до куркульства, то Ленін ще 1921 року писав: “Куркуль підрізаний і в значній мірі експропрійований”. А нових “куркульських” господарств (це були переважно ті, хто, діставши землю після революції, зумів власною працею досягти певних статків), за даними ЦСУ УРСР, 1929 року було не більше 73 тис. Але вже 1930 року в північні й північно-східні райони СРСР депортували 75 тис. “куркульських” сімей, з березня до червня наступного року — 23,5 тис. До початку Голодомору знищено “як куркульські” не менше 200 тис. господарств, тобто втричі більше, ніж їх було насправді. Основна ж мета Голодомору-геноциду 1932—1933 років — зачистка території від українців.
І чи не найбільша наша трагедія в тому, що ще й досі серед українців трапляються люди, які тужать за тим жахливим минулим, моляться на пам’ять катів, тягнуть нас, українців, назад у ту сатанинську імперію.
Гине передчасно одна людина — і це велика трагедія. А то було планово знищено, вимордувано найстрашнішою — голодною смертю понад 10 мільйонів осіб лише за те, що вони українці. Це доводять неспростовні факти, про це свідчать численні вцілілі очевидці того жаху. Жахливішого злочину світ не знає.
І після цього президент Росії має совість по-блюзнірському просторікувати про те, що “тих, хто протаскує тезу про “голодомор-геноцид”, менш за все цікавить наукова точність”. Ідеться ж бо не про якусь абстрактну “наукову точність”, а про елементарну людяність. І саме брак людяності, саме шовіністичні зусилля приховати гірку правду (на злодієві шапка горить?), — кажучи словами того ж таки російського президента, — “швидше спрямовані на те, щоб максимально роз’єднати наші народи”. Правда єднає, брехня роз’єднує. 

Всеукраїнський культурологічний тижневик "Слово Просвіти"