"Нове життя нового прагне слова", - казав Максим Рильський.

РЕКЛАМА

Останні новини

Написав Borys 11-11-2009
Ірина КОВАЛЬ-ФУЧИЛОПостать Пантелеймона Куліша (1819—1897), талановитого письменника-романтика, фольклориста, історіософа, літературного критика,...
Написав Ольга Пугач 12-02-2008
У 2008 році виповнюється 140 років від заснування всеукраїнської громадської організації «Просвіта», яка створена у 1868 р. як правонаступник...
Написав Ольга ПУГАЧ 10-10-2007
Визначний волинянин трагічної долі Михайло Кравчук“Народе мій, до тебе я ще верну...” Василь Стус 10 жовтня...
Написав Ольга Пугач 13-07-2007
ЛОПАТА ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧНародився 28 квітня 1941 року в селі Нова Басань Бобровицького району на Чернігівщині. 1970 року закінчив Київський державний...
Василь Стус Друк e-mail
Написав Софія   
Вівторок, 08 січня 2008, 11:07

СТУС Василь Семенович -(нар. 08.01.1938, с. Рахнівка, Гайсинського р-ну, Вінницької обл. — п. 04.09.1985, сел. Кучино, Чусовського р-ну, Пермської обл.)

Видатний український поет, критик, публіцист, автор самвидаву, член Української Гельсінкської групи (УГГ).

1938 сім’я Василя Стуса, рятуючись від „розкуркулення“, перебралася в м. Сталіно (Донецьк). Перші уроки поезії мав від матері, яка співала йому українські народні пісні. Шести років пішов до школи, а шістнадцяти вступив на історико-філологічний факультет Сталінського педагогічного інституту.

1959 три місяці викладав українську мову та літературу в Таужнянській школі Кіровоградської обл., потім два роки служив у війську на Уралі.

Після служби Василь Стус працював літературним редактором ґазети "Социалистический Донбасс". 1963 вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР (курс "теорія літератури").

"Післяармійський час уже був часом поезії. Це була епоха Пастернака і - необачно велика любов до нього... Нині найбільше люблю Гете, Свідзинського, Рільке. Славні італійці (те, що знаю). Особливо — Унгаретті, Квазімодо. Ще люблю "густу" прозу — Толстого, Хемінгуея, Стефаника, Пруста, Камю, Фолкнера... Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них — як на мене — путящі", — писав він у зверненні до свого читача в 1969.

1965 Василь Стус одружився, 1966 народився син Дмитро.

04.09.65 на прем’єрному перегляді фільму С.Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві Стус взяв участь в акції протесту проти арештів шістдесятників, за що 20 вересня був виключений з аспірантури, а потім звільнений з Державного історичного архіву. Процював на будівництві, кочегаром, інженером технічної інформації в проектно-конструкторському бюро. Це були роки інтенсивної творчої праці: поезія, переклади, критика, спроби писати прозу.

1965 Василь Стус спробував видати свою першу книжку "Круговерть". Але видавців не задовольняли ідейно-художні критерії автора, його громадянська позиція. Наступна збірка, "Зимові дерева", також осіла у видавництві, хоч мала позитивні редакційні рецензії поета Івана Драча і критика Євгена Адельгейма. 1970 книга вийшла в Бельгії, після чого Стус остаточно став вигнанцем системи.

 

Василь Стус активно протестував проти реставрації культу особи, проти політики денаціоналізації, обмежень свободи слова. Відомі його відкриті листи до Президії Спілки письменників на захист В.Чорновола (кінець 1968) — з приводу опублікованої в "Літературній Україні" наклепницької статті О.Полторацького "Ким опікуються деякі гуманісти", редакторові журналу "Вітчизна" Л.Дмитерку з гострою критикою його виступів проти І.Дзюби (1969), до ЦК КПУ і КДБ, до Верховної Ради України (1970), де він пристрасно доводить згубність політики обмеження свободи слова, кричущих порушень прав дюдини.

1971 українські дисиденти вперше вирішили створити леґальну правозахисну організацію на зразок "Ініціативної групи" в Москві. Підштовхнув їх до цього кроку арешт в Одесі Н.Строкатої-Караванської. Стус вступив до Комітету захисту Н.Строкатої.

12.01.72 Стус був заарештований і звинувачений у проведенні антирадянської агітації й пропаганди. Йому інкримінували 14 віршів та 10 правозахисних літературознавчих статей. Серед них есе про творчість П.Тичини "Феномен доби".

Головною метою слідства було довести наявність постійних і ітенсивних контактів опозиційно налаштованої інтеліґенції з українськими націоналістичними організаціями за кордоном. 07.09.72 засуджений Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР до 5 р. таборів суворого режиму і 3 р. заслання.

"Судові процеси 1972-73 рр. на Україні — це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу" — писав Стус у своєму публіцистичному листі "Я обвинувачую".

З лютого 1973 Василь Стус — у таборі ЖХ-385/3 (сел. Барашево, Теньгушовського р-ну, Мордовія).

Восени 1975 Стус ледве не загинув унаслідок прориву виразки шлунка. Перед госпіталізацією його привозять до Києва для "профілактики". 10 грудня в клініці ім. Ґааза в Ленінграді його прооперували.

06.02.76 Стус прибув етапом у табір ЖХ-385/17-а (с. Озерне в Мордовії). "З першого погляду Василь вразив мене своєю виснаженістю. Обличчя різке, ніби ножем з дерева різьблене, щоки ніби стесані ґемблем до підборіддя, наголо обстрижений череп посилює гостроту рис", — так описує Стуса його співкамерник Михайло Хейфец. І ще: "...він був гордий і гонористий, як китайський імператор... Говорив з начальством і ментівнею тоном переможця й прокурора на майбутньому Нюрнберзькому процесі, а „краснопогонники“ були для нього злочинцями, про дії яких він збирає відомості, щоб потім передати судові правдиву, хоч і небезсторонню інформацію".

Співкамерники не переставали дивуватися з його колосальної ерудиції в світовій літературі, літературознавстві, історії, філософії.

Час від часу вірші під час "шмонів" забирали, нависала загроза їх знищення, що було для Стус найстрашнішим випробуванням. Намагався якомога більше віршів пересилати у своїх листах дружині. У Мордовії це вдавалося, пізніше стало неможливим. Його часто карали карцером, Стус мав лише одне побачення.

У серпні 1976 Стуса перевезли в табір № 19 (с.. Лєсной у Мордовії). Звідти 11.01.77 він був етапований на заслання в сел. Матросова Тенькінського р-ну Магаданської обл., куди прибув 5 березня. Працював у золотодобувній штольні. 20.08.77 з Стусом стався нещасний випадок (перелом ступнів), після чого він потрапив на 2 місяці до лікарні. Пропало багато його книг і рукописів. Стусу були створені нестерпні умови. Найняти кімнату не дозволяли — мусив жити в робітничому гуртожитку з колишніми кримінальниками. Його провокували, „розбирали“ на зборах „трудового колективу“, у місцевій ґазеті 08.07 і 03.08 1978 були опубліковані наскрізь брехливі стаття „Друзі і вороги Василя Стуса“ та відгуки на неї. Голодівкою домігся 10-денної відпустки, щоб поїхати в Донецьк, де ще встиг попрощатися з батьком, який помирав. Того ж року Василь Стус прийнятий до ПЕН-клубу.

У серпні 1979 Стус повернувся в Київ, працював формувальником у ливарному цеху, на конвейєрі взуттєвого об’єднання "Спорт". Виступав на захист репресованих членів УГГ.

У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінкської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг анакше. Коли життя забране — крихт не потребую... Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло - за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас... Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину“ („З таборового зошита“. 1983).

14.05.80 Стус знову заарештований. Від адвоката відмовився, однак на суді його захисником був Віктор Медведчук. Засуджений Василь Стус 29.10.80 Київським обласним судом за ст. 62 ч. 2 КК УРСР на 10 р. таборів особливо суворого режиму і 5 р. заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. 19.10.80 з листом на захист Стуса до учасників Мадридської наради з перевірки виконання Гельсінкської угоди звернувся академік А.Д.Сахаров.

Термін відбував у с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., ВС-389/36-1. Умови утримання тут були дуже тяжкими: постійні утиски адміністрації, позбавлення побачень, хвороби. На початку 1983 тримав голодівку 18 діб. На рік запроторений в одиночку. То більше Стус багато писав і перекладав. Приблизно 250 віршів, написаних верлібром, і 250 перекладів мали скласти книгу, названу ним "Птах душі". Але все написане негайно конфіскувалося. Доля цих текстів досі невідома. Згідно з офіційною відповіддю на запит рідних, вони знищені у зв’язку з ліквідацією табору, хоча повторно цієї інформації влада не підтвердила. Попри це в 1983 Стусу вдалося передати на волю текст під назвою „З таборового зошита“. Після його опублікування на Заході, особливо після висунення Генріхом Бьоллем (1985) творчості Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії, тиск на нього посилився.

28.08.85 за вигаданим приводом Стус черговий раз був кинутий до карцеру, де оголосив голодівку протесту "до кінця". Загинув уночі з 3 на 4 вересня 1985. Похований на кладовищі с. Борисово.

19.11.89 перепохований разом з Олексою Тихим і Юрієм Литвином на Байковому кладовищі в Києві.

1993 творчість Василя Стуса відзначена Державною премією ім. Т.Шевченка. 1994-1999 вийшла збірка творів Стуса у 6 томах, 9 книгах, підготована редакційною колеґією на чолі з М.Коцюбинською та сином поета Д.Стусом.

С.Карасик.

В.Овсієнко

 

Постійна адреса статті-http://olexa.org.ua/ukr/persons/v_stus.htm

 

Вірші Василя Стуса

 

Сто років як сконала Січ.

 

Сибір. І соловецькі келії.

 

І глупа облягає ніч

 

пекельний край і крик пекельний.

 

 

Сто років мучених надій,

 

і сподівань, і вір, і крові

 

синів, що за любов тавровані,

 

сто серць, як сто палахкотінь.

 

 

Та виростають з личаків ,

 

із шаровар, кірної хати

 

раби зростають до синів

 

своєї України - матері.

 

 

Ти вже не згинеш, ти двожилава,

 

земля, рабована віками,

 

і не скарать тебе душителям

 

сибірами і соловками.

 

 

Ти ще виболюєшся з болем,

 

ти ще рождерта на шматки,

 

та вже, крута і непокірна,

 

ти випросталалася для волі,

 

 

ти гнівом виросла. Тепер

 

не матимеш од нього спокою,

 

йому ж рости, допоки

 

не упадуть тюремні двері.

 

 

І радісним буремним громом

 

спадають з неба блискавиці,

 

Тарасові провісні птиці -

 

слова шукають над Дніпром.

 

VI.1963

 

* * *

 

Присмеркові сутінки опали,

 

сонну землю й душу оплели.

 

Самоти згорьовані хорали

 

геть мені дорогу замели.

 

І куди не йду, куди не прагну -

 

смерк сосновий меркне угорі.

 

Виглядаю долю довгожданну,

 

а не діжду - вибуду із гри.

 

Аж і гра: літають головешки,

 

зуби клацають підідіотський сміх.

 

Регочу на кутні - буде легше

 

(а як буде важче - то не гріх).

 

Що тебе клести, моя недоле?

 

Не клкену. Не кляв. Не проклену.

 

Хай життя одне - стернисте поле,

 

але перейти - не помину.

 

Дотягну до краю. Хай руками,

 

хай на ліктях, поповзом – дарма,

 

душу хай обшмугляю об камінь –

 

все одно милішої нема

 

за оцю утрачену й ледачу,

 

за байдужу, осоружну, за

 

землю цю, якою тільки й значу

 

і якою барвиться сльоза.

 

X.1968

 

* * *

 

Отак живу: як мавпа серед мавп,

 

Чолом погрішним із тавром зажури

 

все б’юся об тверді камінні мури,

 

як їхній раб, як раб, як ниций раб.

 

Повз мене ходять мавпи чередою,

 

у них хода поважна, нешвидка.

 

Сказитись легше, аніж буть собою,

 

бо ж ні зубила, ані молотка.

 

О Боже праведний, важка докука –

 

сліпорожденним розумом збагнуть:

 

ти в цьому світі – лиш кавалок муки,

 

отерплий і розріджений, мов ртуть.

 

Х.1968.

 

* * *

 

Церква святої Ірини

 

криком кричить із імли.

 

Мабуть, тобі вже, мій сину,

 

зашпори в душу зайшли.

 

Скільки набилося туги!

 

Чим я її розведу?

 

Жінку лишив – на наругу,

 

маму лишив – на біду.

 

Рідна сестра, як зигзиця,

 

б’ється об мури грудьми.

 

Глипає оком в’язниця,

 

наче сова зі пітьми.

 

Київ за гратами, Київ

 

весь у квадраті вікна.

 

Похід почався Батиїв

 

а чи орда навісна?

 

Мороком горло огорне –

 

ані тобі продихнуть.

 

Здрастуй, бідо моя чорна,

 

здрастуй, страсна моя путь.

 

* * *

 

Ввесь обшир мій – чотири на чотири.

 

Куди не глянь – то мур, куток і ріг.

 

Всю душу з’їв цей шлак лілово-сірий,

 

це плетиво заламаних доріг.

 

І дальша смерті – рідна батьківщина.

 

Колодязь, тин і два вікна сумні,

 

що тліють у вечірньому вогні.

 

І вкожній шибі – ніби дві жарини –

журливі очі вставлено. Це ти,

 

о пресвята моя зигзице-мати!

 

До тебе вже шляхів не напитати

 

і в ніч твою безсонну не зайти.

 

Та жди мене. Чекай мене. Чекай,

 

нехай і марне, але жди, блаженна.

 

І Господові помолись за мене.

 

А вмру – то й з того світу виглядай.

 

* * *

 

Цей біль – як алкоголь агоній,

 

як вимерзлий до хрусту жаль.

 

Передруковуйте прокльони

 

і переписуйте печаль.

 

Давно забуто, що є – жити.

 

і що є світ, і що є – ти.

 

У власне тіло увійти

 

дано лише несамовитим.

 

А ти ще довго сатаній,

 

ще довго сатаній, допоки

 

помреш, відчувши власні кроки

 

на сивій голові своїй.

 

* * *

 

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест,

 

що перед вами, судді не клонюся

в передчутті недовідомих верст,

 

що жив, любив і не набрався скверни,

 

ненависті, прокльону, каяття.

 

Народе мій, до тебе я ще верну,

 

як в смерті обернуся до життя

 

своїм стражденним і незлим обличчям.

 

Як син, тобі доземно уклонюсь

 

і чесно гляну в чесні твої вічі

 

і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

 

* * *

 

На колимськім морозі калина

зацвітає рудими слізьми.

 

Неосяжна осонцена днина,

 

і собором дзвінким Україна

 

написалась на мурах тюрми.

 

Безгоміння, безлюддя довкола,

 

тільки сонце, і простір, і сніг.

 

І котилось куль-покотьолом

 

моє серце в ведмежий барліг.

 

І зголілі модрини кричали,

 

тонко олень писався в імлі,

 

і зійшлися кінці і начала

 

на оцій чужинецькій землі.

 

* * *

 

На Колимі запахло чебрецем

і руто-м’ятою, і кропивою.

 

Кохана сестро, дякую! З любов’ю

 

паду в про тебе спогади лицем.

 

А й спогади: сліпна коротка мить,

 

і ти в сльозах – обранена об мужа.

 

Квадратний отвір вахти, і байдужа

 

Сторожа. І дрібненький син кричить:

 

Татусю, до побачення!” А ми

 

вдивляємося в те, що на екрані

 

яви чи снива. О мої кохані

 

розлучні лада, як вас світ гнітить

 

об вас обпертий. Від рамена –крик,

 

високий зойк – у дві гінкі долоні,

 

неначе рури, мов многоколонні

 

голосники атлантових музик

 

* * *

 

Терпи, терпи – терпець тебе шліфує,

 

сталить твій дух – тож і терпи, терпи.

 

Ніхто тебе з недолі не врятує,

 

ніхто не зіб’є з власної тропи.

 

На ній і стій, і стій – допоки скону,

 

допоки свту й срнця – стій і стій.

 

Хай шлях – до раю, пекла чи полону –

 

усе пройди і винести зумій.

 

Торуй свій шлях – той, що твоїм назвався,

 

той, що обрав тебе навіки-вік.

 

До нього змалку ти заповідався

 

до нього сам Господь тебе прирік.

 

* * *

 

У цьому полі, синьому, як льон,

 

де тільки ти і ні душі навколо,

 

уздрів і скляк: блукало в тому полі

 

сто тіней. В полі, синьому, як льон.

 

А в цьому полі, синьому, як льон,

 

судилося тобі самому бути,

 

аби спізнати долі, як покути,

 

у цьому полі, синьому, як льон.

 

Сто чорних тіней довжаться, ростуть

 

і вже, як ліс соснової малечі,

 

устріч рушають. Вдатися до втечі?

 

Стежину власну, ніби дріт, згорнуть?

 

Ні. Вистояти. Вистояти. Ні –

 

стояти. Тільки тут. У цьому полі,

 

що наче льон. І власної неволі

 

спізнати тут, на рідній чужині.

 

У цьому полі, синьому, як льон,

 

супроти тебе – сто тебе супроти

 

і кожен супротивник – у скорботі,

 

і кожен супротивник, заборон

 

не знаючи, вергатиме прокльон,

 

неначе камінь. Кожен той прокльон

 

твоєю самотою обгорілий.

 

Здичавів дух і не впізнає тіла

 

у цьому полі, синьому, як льон.

 

* * *

 

АВТОПОРТРЕТ ЗІ СВІЧКОЮ.

 

Тримай над головою свічку,

 

допоки стомиться рука –

 

ціле життя. Замало – нічку.

 

Довкола темінь полохка.

 

Літають кажани, як кулі.

 

Нестерпом студиться щока.

 

Де ви, крилаті? Гулі-гулі!

 

Як вам – нестерпно – без небес?

 

Аж очі підвели поснулі.

 

О ні, ти не один воскрес!

 

Як в бодню – пугачеві скрики.

 

Десь бродить землячок-дантес.

 

О шанталавий, недорікий,

 

а чи поцілиш ти мене?

 

Свіча в задумі – ні мигне.

 

* * *

 

Ярій, душе! Ярій, а не ридай.

 

У білій стужі серце України.

 

А ти шукай – червону тінь калини

 

На чорних водах – тінь її шукай.

 

Бо – горстка нас. Малесенька щопта.

 

Лише для молитов і сподівання.

 

Застерігає доля нас зарання,

 

що калинова кров – така густа,

 

така крута, як кров у наших жилах.

 

У білій стужі білих голосінь

 

це гроно болю, що паде в глибінь,

 

на нас своїм безмертям окошилось

 

* * *

 

Наснилося, з розлуки наверзлося,

 

з морозу склякло, з туги – аж лящить.

 

Над Прип’яттю світання зайнялося –

 

і син біжить, як горлом кров біжить.

 

Мов равлики, спинаються намети,

 

а мушля в безсоромності цноти

 

ніяк не знайде барви для прикмети

 

твоїх насад, твоєї німоти.

 

І шклиться неба висліпла полуда –

 

тверда труна живих, як живчик, барв.

 

Бреде зоря – сновида і приблуда –

 

одержаний задурно щедрий дар.

 

А човен побивається об здвиги

 

повсталтх хвиль, твердих, немов стовпці.

 

...Підтале чорноводдя зелен-криги

 

займається світанком на щоці.

 

* * *

 

Мені зоря сіяла нині вранці,

 

устромлена в вікно. І благодать –

 

така ясна лягла мені на душу

 

сумиренну, що я збагнув нарешті:

 

ота зоря – то тільки скалок болю,

 

що вічністю протятий, мов огнем.

 

Ота зоря – вістунка твого шляху,

 

хреста і долі, ніби вічна мати,

 

вивищена до неба (од землі

 

на відстань справедливості), прощає

 

тобі хвилину розпачу, дає

 

наснагу віри, що далекий всеосвіт

 

почув твій тьмяний клич, але ознався

 

прихованим бажанням співчуття

 

та іскрою високої незгоди:

 

бо жити – то не є долання меж,

 

а навикання і самособою –

 

наповнення. Лиш мати – вміє жити,

 

аби світитися, немов зоря.

 

 

ЗА ЛІТОПИСОМ САМОВИДЦЯ.

 

Украдене сонце зизить схаралудженим оком,

 

мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа.

 

За хмарою хмари. За димом пожарищ – високо

 

зоріє на пустку усмерть сполотніле божа.

 

Стенаються в герці скажені сини України,

 

той з ордами ходить, а той накликає Москву,

 

заллялися кров’ю всі очі пророчі. З руїни

 

вже мати не встане – розкинула руки в рову.

 

Найшли, налетіли, зом’яли, спалили,

 

побрали з собою весь тонкоголосий ясир.

 

Бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,

 

бо так не карав нас і лях-бусурмен-бузувір.

 

І Тясмину тісно од трупу козацького й крови,

 

і Буг почорнілий загачено тілом людським,

 

бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові

 

у пеклі запеклім, у райському раї страшнім.

 

Паси з вас наріжуть, натягнуть на гузна вам палі

 

і крови наточать – упийтесь кривавим вином.

 

А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі.

 

Наш дуб предковічний убрався сухим порохном.

 

Украден сонце зазить схарапудженим оком,

 

мов кінь навіжений, що чує під серцем метал.

 

Куріє руїна, кривавим збігає потоком,

 

а сонце татарське стожальне валить наповал.

 

* * *

 

Господи, гніву пречистого

благаю – не май на зле.

 

Де не стоятиму – вистою.

 

Спасибі за те, що мале

 

людське життя, хоч надією

 

довжу його в віки.

 

Думою тугу розвіюю,

 

щоб був я завжди такий,

 

яким мене мати вродила,

 

і благословила в світи.

 

І добре, що не зуміла

 

мене від біди вберегти.

 

 

Просвітянські видання

Василь Чепурний

Акурайку

Категорія: Просвітянські видання

Максим Рильський, Максим Рильський

Життя духовного основа

Категорія: Просвітянські видання

Ніна Солтановська, Ніна Солтановська

"Хто ми?"

Категорія: Просвітянські видання

Ніна Вітушко, Ніна Вітушко

"Просвіта" - наша доля

Категорія: Просвітянські видання


Книги ВЦ "Просвіта"